Читати книгу - "Цензор снів"

якому крутилося коло. Запанувала мертва тиша, чулося тільки тарахкання кульки. Ось вона піднялася з заглибини до ебенового пружка, на мить завагалася, потім опала знову на діл, а тоді ще крутнулася і врешті почала гальмувати. В цю мить я знову вдав нездару і, підкидаючи жетони на долоні, впустив одного між пальці на килим лише для того, щоб знову глянути на праву ногу круп’є, а відтак хутко випрямитися. Кулька зупинилася, хвильку погойдалася, а тоді скочила в дучку з нулем. Півсотні гравців випустили з грудей затамоване повітря. Круп’є не квапно сгріб гроші до спеціальної прорізі на самому краю столу.

В цю мить я роззирнувся і побачив огрядного чоловіка з цигаркою в товстих губах, він дивився на мене примруженими очима. Ліщинський, помітивши цю сцену, зробив несміливий рух, можливо, маючи намір нас познайомити, але чоловік його випередив. Він сам підійшов до мене, простягнув руку і вимовив крізь зуби:

— Кисіль. Завжди приємно побачити нових гостей. Хто вас привів?

Він продовжував мружити очі, в яких не світилося для мене нічого доброго, але тут втрутився Ліщинський.

— Прошу познайомитися, Стефан Шуберт, мій родич.

— Он воно як, — похитав головою Кисіль. — А я вже, було, подумав... що ці діряві руки належать комусь іншому...

Ліщинський здивовано поглянув на нього, я усміхнувся і сказав:

— Хвилювання, знаєте, з незвички...

— Так-так, звісно... на початках таке буває...

Він пихнув димом і повільно відійшов. Я видихнув напруження. Ліщинський поплескав мене по плечах:

— Щось ви зробили таке, що викликало його увагу.

— Нічого поганого. Двічі впустив жетони на килим.

— О-о, зі мною це було не раз. Не переймайтеся. Ходімо до бару.

— А ви вже не граєте?

— Я свою сотку програв і на цьому заспокоївся.

— Але я ще свою ні. Поставлю востаннє.

— О, то я пропустити не можу.

Ми підійшли до столу, я зайняв місце праворуч від круп’є і поставив усю решту жетонів на сімку. Цього разу у мене прихильників не виявилося.

— Ви дуже необачні, — покрутив головою Ліщинський.

Я стенув плечима.

— Ставки закінчені! — промовив круп’є. — Ставок більше не приймаємо! Більше не приймаємо!

Тепер я не зводив очей з його рухів і не дивився на коліско. Другий круп’є, як і за першим столом, не стояв непорушно, а весь час метушився, відволікаючи увагу від першого круп’є. А той у принципі нічого недозволеного не робив, а лише намагався намацати щось правою ногою під килимом, однак йому це не вдавалося, бо увесь час наштовхувався на мою ногу. Він починав виразно нервувати, аж впрів, бідачка. Врешті не витримав і посунув, вибачаючись, на мене всім тілом, мовби йому забракло місця. Я змушений був прибрати ногу. Кулька завершувала своє кружляння, і коли вона заскочила на чорне, я насмішкуватим поглядом зиркнув на круп’є. Він відповів мені поглядом далеко не дружнім. Щось я їм напсував.

Несподівано в поле мого зору потрапила Ріта, вона стояла біля колони, оплетеної орхідеями, з келихом шампанського, і сама була, мов орхідея, і вуста її були, мов орхідея, і квітка орхідеї яскріла в її волоссі. Я вибачився перед Ліщинським і підійшов до дівчини.

— Привіт, Орхідеє!

— Привіт, Кактусе! — відбила вона. — Я чула про ваш успіх у «Віденській». Поздоровляю. Ми правильно розрахували.

— Що саме?

— Невже ви не здогадалися, що Казьо організував тих двох шулерів. Він їм заплатив за той театр. Ліщинський завжди асистує при таких забавах, то ми не сумнівалися, що він і цю не пропустить. А от чи вам вдасться помітити шахрайство — в цьому Казьо не був певним.

— Отже, це була така репетиція перед візитою до казина?

— Звичайно. Тепер є принаймні надія, що ви і з цим дасте собі раду.

— А ви так вільно ходите? Хіба ніхто тут не знає, чия ви?

— Я — нічия. Насправді ніхто цього не знає, бо з Казьом ми на людях не буваємо. У нього є дружина, вона живе в окремому будинку, і він з нею ходить на спацер чи десь у кіно або на каву. А я сама по собі.

— Однак він вам не довірив цієї місії.

— Ні, бо знає мою слабість. Я жертва газарду, і коли починаю грати, для мене довколишній світ перестає існувати. Та й я не така спостережлива. А як ви? Вдалося щось розгадати?

— Цссс, тільки не тут. Розкажіть краще, чим у цей час займається ваш Казьо.

— Його нема. Помчав у Швайцарію. Його син при смерті.

— О, співчуваю.

— Нема чого. То була рідкісна потвора.

— Була?

— Кажу ж — він при смерті. — Вона окинула байдужим поглядом залу й усміхнулася: — Якщо ви вже виконали свою місію, можемо звідси ушитися.

Я попрощався з Ліщинським, обіцявши навідатися наступної суботи до «Віденки», і ми з дівчиною покинули цей чудовий заклад, у якому люди намагаються втілити свої марення. Кисіль стояв біля дверей свого кабінету і не зводив з нас очей. Можливо, не дуже мудро ми зробили, що виходили разом. Він міг знати, хто така Ріта. Але вже було пізно щось міняти. Ми забрали свої речі з шатні, лакей провів нас за браму. Вулиця була темна й безлюдна. Щоб сісти на фіякр, треба було пройти в самий її кінець і завернути на Личаківську.

Ріта взяла мене попід руку, я чув тепло її тіла і неясну тривогу. Щось у цій мертвій вулиці мене насторожувало — шурхіт, миготіння тіней, чиїсь кроки. Я різко озирнувся, полохлива тінь припала до паркана і зникла за деревом.

— Нас хтось переслідує, — сказав я. — Ходімо швидше.

Ріта стривожено озирнулася.

— Я нікого не бачу.

— Зате вони чудово бачать нас.

Коли ми наддали ходи, кроки позаду залунали гучніше. За нами хтось тупцяв, не ховаючись. Це все для нас могло закінчитися не надто добре. Я шепнув Ріті, щоб вона заскочила на подвір’я, з яким ми порівнялися. В будиночку світла не було, і це мене задовольняло. Я висмикнув безгучно штахетину з паркана, сховав її собі за спину і став обличчям до переслідувачів. Незабаром вони вигулькнули з темряви — два збуї. В одного зблиснув проти місяця ніж. Ріта копошилася у своїй торбинці, може, шукала папіроску або запальничку. Я підпустив їх ближче.

— Давай гроші, колєсь, — сказав один з них. Видно, їм