Читати книгу - "Щиголь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Боже, пригадай, скільки було сонця, коли ми мандрували в Сенібелі! — Батько Енді відхилився назад на стільці й закотив очі, дивлячись на стелю. — Хіба це було не прекрасно? Оті червоні й помаранчеві хмари на заході сонця? Спалахи полум’я й червоні жарини? Щось подібне до атомного вибуху? Чисте полум’я, що проривалося крізь небесне склепіння й лилося з неба? А згадай товстий, масний місяць, оточений синім туманом неподалік Гаттераса, — як у Максфілда Перріша, так, Саманто?
— Що, вибач?
— Максфілд Перріш — художник, який мені подобається. І хіба його твори не нагадують ці неозорі небеса, — він розвів руки, — з хмарами, що утворюють справжні замки? Пробач мені, Тео, я не хотів стукнути тебе в ніс.
— Хмари малював Констебль.
— Ні, ні, я зовсім не його мав на увазі, художник, про якого я кажу, набагато більш мені подобається. Словом, яке небо висіло над водою в ту ніч. Чарівне. Як над Аркадією.
— Про яку ніч ти говориш?
— Не кажи мені, що ти її не пам’ятаєш! Це ж була кульмінація всієї подорожі!
Платт, відхилившись на своєму стільці, сказав єхидно:
— Кульмінацією подорожі для Енді було, коли ми зупинилися перекусити в тій забігайлівці.
Енді сказав тоненьким голосом:
— Мама також не любить ходити під вітрилом.
— Я справді не захоплююся цим видом спорту, так, не захоплююся, — сказала місіс Барбур, потягшись за ще однією полуницею. — Тео, мені б дуже хотілося, щоб ти з’їв бодай невелику частку від свого сніданку. Ти не повинен померти з голоду, не торкаючись їжі, як тепер. Ти починаєш виглядати дуже виснаженим.
Хоч містер Барбур і дав мені кілька уроків про морські прапори у своєму кабінеті, мене також не вельми захоплювали його розповіді про мандри під вітрилом.
— Бо яким був найбільший подарунок, що його мені дав батько? — сказав містер Барбур із великою переконаністю в голосі. — Море. Любов до моря. Відчуття моря. Тато подарував мені океан. І це буде трагічною, — Енді, дивись на мене, я до тебе звертаюся, — це буде трагічною втратою, якщо ти надумаєш повернутися спиною до того єдиного, що дарувало мені свободу, дарувало…
— Я намагався полюбити його. Але відчував до нього лише вроджену ненависть.
— Ненависть? — Ошелешена пауза. — Ненависть до чого? До зірок і до вітру? До неба й до сонця? До свободи?
— У випадку, якщо якась із цих речей пов’язана з плаванням на човні, — так.
— Ну, знаєш, — містер Барбур оглянув стіл, не виключивши й мене зі свого спантеличеного погляду, — ти знову показуєш себе вкрай дурним. Море, — він обернувся до Енді, — заперечуй його скільки хочеш, але ти народився з ним у крові, успадкував його від фінікійців, від стародавніх греків…
Та коли містер Барбур перейшов до Маґеллана, до навігації за зорями, до Біллі Бада[25] («Я пам’ятаю, як валлієць Тафт пішов на дно, лише щока рожево зблиснула на хвилях»), я відчув, що мої думки повернулися до Гобарта й Блеквелла: я намагався вгадати, хто такі Гобарт і Блеквелл і що вони роблять. Прізвища звучали так, ніби йшлося про двох затхлих старих адвокатів або навіть фокусників, таких собі партнерів у бізнесі, що шастають в освітленій свічками темряві.
Те, що телефон у них досі працює, здалося мені обнадійливим знаком. Телефон у моєму домі був від’єднаний. Як тільки мені вдалося пристойно втекти від мого сніданку та моєї неторканої тарілки, я повернувся до телефону у вітальні. Іренка кружляла навколо мене, пилососила кімнату, змітала порох зі старовинних дрібничок навколо мене, а Кітсі сиділа в кутку біля комп’ютера, сповнена рішучості навіть не дивитися на мене.
— Кому ти телефонуєш? — запитав Енді, який у стилі своєї родини підійшов до мене так тихо, що я не почув.
Я міг не розповідати йому нічого, проте знав, що можу довіритися, бо він триматиме рот на замку. І ніколи нікому не викаже мою таємницю, тим більше своїм батькам.
— Людям, яких я не знаю, — сказав я спокійно, відступивши трохи вбік, щоб не стояти на лінії дверей. — Так, це звучить дивно. Але ти знаєш той мій перстень?
Я розповів йому про старого і думав, як розповісти також про дівчинку, про зв’язок, який я відчував із нею, і про те, як мені хочеться знову її побачити. Але Енді — чого слід було сподіватися — уже перескочив від особистого до логіки розвитку ситуації. Він подивився на «Білі сторінки», які лежали відкритими на телефонному столі.
— Вони живуть у місті?
— На Західній Десятій.
Енді чхнув і прочистив ніс. Через весняні алергії він почувався недобре.
— Якщо ти не зможеш сконтактувати з ними телефоном, — сказав він, згортаючи свій носовичок й поклавши його до кишені, — то чому б тобі просто не піти до них?
— Справді? — сказав я. Мені здавалося нечемним просто прийти до тих людей, спершу не зателефонувавши. — Ти так вважаєш?
— Так би я сам зробив.
— Не знаю, — сказав я. — Можливо, вони не пам’ятають мене.
— Якщо вони побачать тебе власною персоною, то скоріше тебе пригадають, — слушно зауважив Енді. — Інакше ти можеш здатися їм якимсь диваком, що телефонує й хоче вдати з себе невідомо кого. Ти не турбуйся, — сказав він, подивившись через плече. — Я нікому нічого не скажу, якщо ти мене про це попросиш.
— Диваком? — перепитав я. — А кого я можу з себе вдати?
— Ну, наприклад, чимало психів телефонують сюди тобі, — сухо повідомив мені Енді.
Я промовчав, не знаючи, як мені це проковтнути.
— До того ж якщо вони не беруть слухавку, то щó ти робитимеш? Якщо не підеш туди зараз, то потім не зможеш вирватися раніше за наступні вихідні. А ти ж хочеш поговорити з ними.
Енді визирнув у коридор, де Тодді стрибав у незвичайних черевиках із пружинками, а місіс Барбур розпитувала Платта про вечірку в Моллі Волтербік.
Він мав рацію.
— Гаразд, — сказав я.
Енді поправив окуляри.
— Я піду з тобою, якщо хочеш.
— Ні, не треба, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щиголь», після закриття браузера.