Читати книгу - "Мáліна"

Крадькома залишаю товариство за чаєм, блукаю містечком та понад берегом озера, а так як я уже тут, роблю різні візити. Люди в таких місцях дивно змінюються. Ванчури просять вибачення, що винаймають будинок над Вольфґанґзее, хоч я їм не дорікала, бо й я тут. Христина невпинно бігає по будинку, вона одягнула старий фартух, щоб під ним не видно було її сукні від Сен-Лоран. Це чистий випадок, охочіше вона була б зараз десь в глушині у Штирії[230]. Однак Ванчури все-таки тут, хоча їм не залежить на фестивалі. Христина стискає долонями скроні, усе тут її дратує. У саду вона садить салат та зелень, до всього, що варить, вона неодмінно додає свою зелень, вони живуть тут так просто, так неймовірно скромно, Ксандль готує сьогодні лише рис з молоком, у Христини тому вільний вечір. Вона знову притискає руки до скронь, пальцями чеше волосся. Купатися вони, властиво, ніколи не ходять, скрізь натикаєшся на знайомих, ось так, щоб я знала. Потім Христина питає: Що? в Альтенвілів? Ну так, то справа смаку, Антуанетта — чарівна особа, але Атті, як ти його витримуєш, ми з ним давно не спілкуємось, здається мені, він Ксандлеві заздрить. Я питаю здивовано: Та чому? Христина каже зневажливо: Атті теж колись малював картини, а чи просто малюнки, хто його знає! ну так, він просто не терпить, коли хтось справді щось може, як Ксандль, вони всі такі, ці дилетанти, мені взагалі не залежить на цих стосунках, практично, я Атті зовсім не знаю, Антуанетту деколи бачу в цьому містечку та в перукарні у Зальцбурзі, ні, у Відні — ніколи, вони, по суті, смертельно консервативні, хоча, власне, ніколи у цьому не зізнаються, та й Антуанетта, дарма, що має багато шарму, про сучасне мистецтво вона, перепрошую, має зелене уявлення, а те, що вийшла заміж за Атті Альтенвіля, від цього вона не програла, Ксандль, я кажу те, що думаю, я така, яка є, ти сьогодні мене доведеш до шалу, послухай, а дітям я просто знесу голову, якщо хоч хто-небудь із них ще раз прийде до кухні, прошу, наберися відваги звернутись до Атті пане докторе Альтенвіль, хотіла б я бачити, яку він при цьому скорчить гримасу, він цього навіть подумки не допускає, цей республіканець з переконання, з його червонуватим відтінком, і хоч би на його візитівці сто разів стояло д-р Артур Альтенвіль, його це потішить лише тому, що кожен все-таки знає, ким є він насправді. Отакі вони всі!

У сусідньому домі, у Мандлів, які з року в рік щораз більше американізуються, сидить в living-room[231] якийсь молодик, Кеті Мандль шепоче мені, що він є outstanding[232], якщо я так зрозуміла, письменник, і, якщо зрозуміла його ім’я, то звати його Маркт або Марек, я не читала нічого, що він написав, і нічого про нього не чула, напевно, його лиш недавно відкрили, або він очікує, щоб його відкрили зусиллями Кеті. Не минуло ще й десяти хвилин, як він питає мене з неприхованою жадобою про Альтенвілів, відповідаю йому дуже скупо, а часом і зовсім мовчу. Чим же займається граф Альтенвіль? запитує юний геній, і продовжує в тому ж стилі: як довго я знаю вже графа Альтенвіля, чи правда, що я його близька приятелька, і чи правда, що граф Альтенвіль… Ні, не маю уявлення, я ще ніколи його не питала, чим він займається. Я? Можливо, два тижні. Ходити на яхті? Можливо. Так, я думаю, вони мають два або три човни, цього я не знаю. Можливо. Чого хоче цей пан Маркт, а чи Марек? Запрошення до Альтенвілів, а чи, може, раз у раз вимовляти це прізвище? Кеті Мандль — повненька та мила, вона червона як рак, бо ніяк не засмагне по-справжньому, гугнявить по-віденсько-американськи та американсько-віденськи. Вона велика яхтсменка в родині, єдина серйозна danger[233] для Альтенвіля, за винятком Ляйбля, як Professional[234]. Пан Мандль розмовляє мало й покірно, воліє лише споглядати. Він каже: Ви навіть не уявляєте, скільки енергії в моїй жінці, якщо вона в найближчому часі не йде до своєї яхти, то щодня перекопує наш город та перевертає дім догори ногами, деякі люди справді живуть, а інші їхнє життя лише споглядають, я належу до тих, хто лише споглядає. А Ви теж?

Я не знаю. Мені дають водку з апельсиновим соком. Коли я вперше пила цей напій? Дивлюся до склянки так, ніби в неї вставлена інша, і знову пригадую, мені стає дуже жарко, хочеться кинути склянку або вилити те, що в ній є, бо колись я пила вже водку з апельсиновим соком нагорі в одному будинку, у найстрашнішу для мене ніч, хтось хотів мене викинути із вікна, і я більше не чую, що говорить Кеті Мандль про International Yacht Racing Union[235], до якого вона, ясна річ, належить, я випиваю, задля покірного пана Мандля, всю склянку, він має знати, якими фанатами пунктуальності є Альтенвілі, неквапно повертаюсь додому в сутінках, щось бринить та шепоче поблизу озера, комарі та метелики миготять біля мого обличчя, шукаю, близька до нестями, шлях додому та думаю, що маю виглядати спокійно і безтурботно, бути в настрої, ніхто не має мене тут побачити з попелясто-сірим обличчям, воно має лишитися тут, назовні, в ночі, тут, на шляху, маю право мати таке обличчя лише тоді, коли я сама в кімнаті, і ось я заходжу до залитого світлом будинку і промовляю осяйно: Доброго вечора, Анні! Коридором клигає стара Йозефіна, а я сяю й сміюся: Доброго вечора, Йозефіно!

Ні Антуанетті, ані цілому Санкт-Вольфґанґу не вдасться мене доконати, нічого мене не заставить здригнутись, нічого мені не завадить у спогадах. У кімнаті своїй, де маю право так виглядати, як виглядаю, я, однак, не впадаю в розпач, бо на вмивальному столику біля мийниці зі старого фаянсу одразу бачу листа. Спочатку я мию руки, обережно зливаю воду в відро