Читати книгу - "Дім дивних дітей"

Клер повернулася обличчям до столу і схрестила на грудях руки, вочевидь невдоволена тим, що дозволила умовити себе на таку принизливу демонстрацію своїх здібностей. Вона так і сиділа мовчки, а решта дітлахів засипáли мене питаннями. Після того, як пані Сапсан різко обірвала кілька нових запитань про мого діда, діти відволіклися на інші теми. Здавалося, особливо їх цікавило, як живеться людям у двадцять першому сторіччі.

— А чи є у вас летючі автомобілі і які саме? — поцікавився підліток на ім’я Горацій; його темний костюм робив хлопця схожим на учня гробаря.

— Ніяких немає, — відповів я. — Принаймні, наразі.

— А на Місяці вже збудували міста? — з великою надією в голосі поцікавився ще один хлопець.

— У шістдесятих роках ми залишили там трохи сміття і прапор, але то все, на що ми спромоглися.

— А Британія й досі править світом?

— Е-е-е… та не зовсім.

Дітлахи були розчаровані. Скориставшись виниклою нагодою, пані Сапсан сказала:

— Ось бачите, діти? Не таке вже воно й величне, те майбуття. У старому доброму сьогоденні теж можна цілком пристойно жити.

У мене виникло відчуття, що цю думку вона часто нав’язувала дітям, але без особливого успіху. І я замислився: «І скільки ж вони перебувають отут, в «старому доброму сьогоденні»?»

— Чи можна поцікавитися, скільки вам років? — спитав я.

— Мені вісімдесят три, — відповів Горацій.

Оливія збуджено підняла угору руку.

— Наступного тижня мені виповниться сімдесят п’ять з половиною!

Мені стало цікаво: а як же вони примудряються вести лік місяцям і рокам, якщо день завжди один і той самий.

— А мені чи то сто сімнадцять, чи то сто вісімнадцять, — сказав хлопець із важкими повіками, якого звали Єнох, хоча на вигляд йому було років тринадцять, не більше. — До теперішнього контуру я жив іще в одному, — пояснив він.

— Мені вісімдесят сім, — сказав Мілард з ротом, повним гусятини, і коли він заговорив, усі побачили напівпережовану масу, яка ворушилася у нього в роті. Дехто застогнав від огиди і відвернувся.

Настала моя черга.

— Мені шістнадцять, — сказав я присутнім і відразу ж помітив, як розширилися у декого очі.

Оливія від здивування аж розсміялася. Їм було дивно усвідомлювати, що я такий молодий, а мені було дивно усвідомлювати, що вони в такому похилому віці було такі молоді на вигляд. Я знав у Флориді багатьох людей старше за вісімдесят років, і ці дітлахи поводилися зовсім не так, як вони. Наче стабільність їхнього життя в цьому будинку, незмінність днів, оце перманентне безсмертне літо затримали розвиток їхніх емоцій та тіл, немов запечатавши їх у їхній юності — як Пітера Пена та його загублених хлопців.

Раптом надворі пролунав гуркіт, уже вдруге за сьогоднішній вечір, але цього разу він був гучніший та ближчий, від чого задзеленчав срібний посуд і тарілки.

— Хутко скінчайте вечерю і збирайтеся, нумо, всі разом! — співуче вигукнула пані Сапсан, і щойно вона це сказала, як іще один гуркотливий поштовх струсонув будинок, зірвавши позад мене картину, що висіла в рамці на стіні.

— Що це таке?

— Та то знову оті бісові фріци! — пробурчала Оливія, стукнувши по столу маленьким кулачком, копіюючи поведінку якоїсь дратівливої дорослої людини. А потім я почув, як десь далеко завила сирена, і раптом второпав, що відбувається. Сьогодні був вечір третього вересня тисяча дев’ятсот сорокового року, і невдовзі з неба на будинок впаде бомба і проб’є в ньому гігантську діру. То була сирена повітряної тривоги, і її звук долітав звідкись із кряжа.

— Нам треба звідси вшиватися, — сказав я, охоплений панікою. — Треба кудись сховатися, поки на будинок не впала бомба!

— Він нічого не знає! — захихотіла Оливія. — Гадає, що він загине!

— Це лише перехід до іншого режиму, — спокійно пояснив Мілард, спокійно знизавши своїм піджаком від смокінгу. — Не варто нервувати.

— І це трапляється щовечора?

— Щовечора без винятку, — стверджувально кивнула пані Сапсан.

Втім, чомусь мене це мало заспокоїло.

— А можна нам вийти надвір і все показати Джейкобу? — спитався Г’ю.

— Так, а можна нам вийти надвір і показати? — благально спитала Клер, несподівано переповнившись ентузіазмом після двадцяти хвилин похмурої мовчанки. — Цей перехід завжди такий красивий!

Пані Сапсан була заперечила, зазначивши, що вони ще не довечеряли, але дітлахи благали її, і вона нарешті погодилася.

— Гаразд, тільки за умови, якщо ви всі вдягнете захисні маски, — попередила вона.

Діти зірвалися зі своїх стільців і чкурнули з кімнати, забувши про бідолашну Оливію, та згодом хтось таки пожалкував дівчинку і повернувся, щоби відстебнути її від крісла. Я побіг слідом за всіма через будинок до передпокою з дерев’яними панелями, де кожен щось вихопив з шафи перед тим, як вискочити у двері. Пані Сапсан дала й мені такий предмет, і я зупинився, вертячи його в руках. Він був схожий на обвисле гумове обличчя з широкими скляними ілюмінаторами, схожими на очі, що застигли від потрясіння; до обличчя був прикріплений хобот, який закінчувався перфорованим бачком.

— Не баріться, пане Портман, — сказала Пані Сапсан. — Вдягайте оце. — І я второпав, що то було, — то був протигаз.

Я начепив його на голову і подався слідком за директоркою на галявину, де вже стояли діти, розосередившись мов шахові фігури на нерозміченій шахівниці. Усі однакові й анонімні у своїх задраних догори протигазах, вони вдивлялися в клуби чорного диму, які котилися небом. У туманній далині горіли вершечки дерев. Здавалося, що гудіння невидимих літаків долинає звідусіль.

Час від часу чувся приглушений вибух, і в ту мить мені здавалося, що у мене в грудях гупає ще одне серце; вибухи супроводжувалися хвилями пекучого жару, немов хтось переді мною відчиняв і зачиняв розжарену плиту. На кожний вибух я пригинався, але дітлахи не звертали на них ані найменшої уваги. Вони співали, чітко узгоджуючи ритм своєї пісні з ритмом падаючих бомб.

Зайчику, тікай, тікай мерщій!

Бах-бах-бах — стріляє фермер злий.

Хоче він вечерю з тебе мати,

Тож тобі лишається одне: чимдуж тікати!

Щойно скінчилася пісня, як небо прошили яскраві трасуючі кулі. Дітлахи весело зааплодували, наче глядачі на феєрверку, а його яскраві кольорові спалахи відбивалися на гумовій поверхні їхніх протигазів. Цей вечірній наліт став