Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"

А ось, нарешті, і та, кого Чеслав чекав із нетерпінням із тієї хвилини, щойно відчинили ворота. Слідом за чередою з’явилася Болеслава з козубом у руках. Чеслав, почекавши, щоб зрозуміти, у якому напрямку поженуть сьогодні череду, почав пробиратися ближче.

Ховаючись за деревами й кущами, він зайшов трохи наперед і заліг за великим кущем вовчих ягід, розраховуючи на те, що Болеслава йтиме поруч і вони зможуть поговорити. Болеслава неквапливо йшла трохи осторонь від череди, зривала кропиву, ще якусь зелень і клала в козуб. Але уважніший спостерігач міг би помітити, що час від часу вона нишком зиркала на всі боки. Дочекавшись, коли Болеслава опинилася біля його засідки й нахилилася, щоб зірвати чергову зеленину, Чеслав тихенько покликав її:

— Болеславо!

Почувши його голос, жінка здригнулася, повільно розпрямилася, забувши про всі трави на землі, і піднесла руку до серця. На її обличчі розпливлася щаслива усмішка. Здавалося, від радості вона готова була стрибнути в кущ, звідки пролунав голос її любого хлопчика. Чеслав, припускаючи, що саме так і може трапитися, прошепотів:

— То ти трави продовжуй рвати, бо підлітки одразу помітять, що я тут.

Болеслава, отямившись, взялася слухняно рвати стебла, не надто тепер додивляючись, які з них їстівні. Очі її, затуманені слізьми, марно намагалися роздивитися крізь зарості схованого в гущавині Чеслава.

— Дитиночко моя, як же ти?.. Я ж уся перевелася, про тебе думаючи… Серце моє зболіло від невідання…

— Болеславо, кажи швидше, що в селищі сталося, — зупинив її Чеслав. — Голуба вчора приголомшила, буцім мене тепер усі бояться. Це чого ж?

— Та коли б знати чого! — Болеслава заговорила, ковтаючи слова від хвилювання й обурення. — Люди наче… показилися… Зимобор, Сбислав й інші… старійшини… за ворота без потреби… й охорони виходити всім заборонили…

— Але в чому ж моя провина? — не розумів Чеслав.

Щоб краще чути Болеславу, він подався вперед, продираючись крізь кущі, від хвилювання не звертаючи увагу на подряпини.

— Так Леду ж Криву начебто хто порішити хотів, — Болеслава, упоравшись із почуттями, почала розповідати: — Вона в лісі шастала, що вже там їй знадобилося — не знаю, тож стрілою в неї і стрельнули, а потім і ніж метнули. Та дуже вже прудкою баба виявилася: і від того, і від іншого вивернулася, Лісовик її не вхопить, болячку. І вона, недоумкувата, всім у городищі плескала язиком, що це ти її життя позбавити хотів. Що, мовляв, точно не бачила, але ти це, більше нікому. У, змія яка! Тьху! — Болеслава спересердя плюнула на землю. — Так вона й із хати своєї виходити після цього боялася. Але потім у вусі в неї стріляти стало, видно, Великі покарали за те, що наставляє слухавки свої цікаві на те, що її не стосується. Та так боліло, що сили терпіти не стало! От вона не стерпіла, видно, дуже її припекло, так припекло, що, незважаючи на страх, побігла по допомогу до Мари. І вже заборона їй волхва ні до чого, поганці! А там, каже, і зустріла тебе знову. Не знаю, що там уже було, та тільки влетіла вона в селище, як кобила загнана: очі повилазили, повітря ротом хапає, репетує як різана: «Убивають! Врятуйте, люди добрі, від убивці Чеслава!» І такі жахи про тебе говорити почала!.. Чур! Чур! Чур!.. Щоб язик її поганий відсох! Сидить тепер у хаті в себе, труситься…

— Але ж я їй нічого не зробив! — обурився Чеслав. — Тільки біля печери на стежці з нею зіткнувся…

— Та я ж… — Болеслава, забувши про обережність, знову готова була кинутися в кущ, але вчасно отямилася. — Та я ж усім так і кажу, що це не ти стріляв у неї, а Крива Леда бреше, як завжди. Та хто ж мене тепер слухає… І до дому тепер ніхто не йде, люди косяться… Ратибор ходить чорніший за хмару грозову… А тебе громадою зловити вирішили… Ой, що ж тепер із тобою буде, соколичку!.. — сльози знову полилися їй з очей. — А я ось хлібець свіженький тобі принесла. Схуд же як, дитиночко, — дістала вона зі дна козуба припасений і прихований хліб і поклала в траву.

Ошелешений розповіддю Болеслави, Чеслав відчув, що на нього немов колода величезна впала, притиснувши всією своєю непосильною вагою. Він навіть ледь не забув запитати її про те, що стосувалося смерті Велимира. Та все-таки згадав:

— Болеславо, скажи, ти пам’ятаєш, нам на те полювання, коли батька… Ти нам їжу збирала, і там глечик із медом був…

— Глечик?.. Який глечик?.. — не відразу зрозуміла хлопця Болеслава, так несподівано він заговорив про минуле.

— Ну, той, що ти на полювання дала… Хто-небудь міг у напій, що був у тім глечику, зілля якого підмішати?..

— Зілля в глечик?.. Нічого не розумію… — Болеслава щиро не могла второпати, про що йдеться.

Чеслав, почуваючи, що їхня розмова затяглася й зупинка Болеслави може стати вже підозрілою, почав квапити її з відповіддю:

— Болеславо, скажи скоріше: міг хтось у мед зілля підсипати?..

— Так якого ж зілля? Я тільки м’яти-холодку трошечки додала… А так… у домі… — Болеслава, нарешті втямила, що Чеслав запитує її про щось важливе для нього, чомусь пов’язане із тим фатальним полюванням, і від цього навіть сполотніла. — Та хто завгодно міг, поки мед настоювався… І якщо в домі нас не було, то й кожен із городища зайти міг…

Чеслав побачив, що за Болеславою, яка відстала, повернувся один із пастухів, і тому квапливо сказав:

— Іди, Болеславо, іди, не хвилюйтеся за мене. Мені ліс — що дім рідний.

— Сталося щось, Болеславо? — крикнув їй хлопчак.

Болеслава швиденько відійшла від куща вовчих ягід.

— За травкою невдало нахилилася, у спині й кольнуло… А ось із Лісом пошепталася, та й попустило. Спасибі тобі, панотче — духу лісовий!..

Коли череда й пастухи зникли з очей, Чеслав узяв залишений Болеславою у траві свіжоспечений хліб і з насолодою вдихнув його запах. Напевно, це був зараз найдорожчий для нього запах — пахощі його рідного дому…

Цієї ночі Чеслав чув, як вила вовчиця, тужачи за вбитим ним вовком. Він почув це протяжне, тужливе, схоже на стогін виття крізь сон і до світанку вже так і не зміг заснути. Щось усередині нього зачіпав цей плач вовчиці, немов