Читати книгу - "Граф Дракула"

Я не знайшов ніде навіть натяку на це. Всі вікна і двері були зачинені, і, засмучений, я знову повернувся до дверей. Раптом я почув тупіт коня, який мчався. Тупіт затих біля воріт, і за кілька секунд я побачив лікаря Ван Хелзінка, який біг. Побачивши мене, він вигукнув:

— То це ви? І ви щойно приїхали? Як вона? Ми спізнилися? Ви одержали мою телеграму?

Я відповів швидко і чітко, як тільки міг, що одержав телеграму рано вранці і що не втратив жодної секунди, щоб сюди прийти, але мені ніяк не вдається додзвонитися. Він здивувався і сказав:

— Ну тоді, боюся, ми спізнилися. Хай буде воля Божа. Але якщо ніде не знайдеться відкритого входу, нам самим доведеться влаштувати вхід. Час для нас тепер найдорожчий.

Ми підійшли до заднього боку будинку, куди виходило кухонне вікно. Професор вийняв із валізи хірургічну пилку і передав її мені, показавши на залізні грати вікна. Я взявся до роботи і незабаром три прути було розпиляно. Потім за допомогою довгого тонкого ножа ми витягнули грати і відчинили вікно. Я допоміг професорові залізти і сам поліз за ним. У кухні і челядницькій нікого не виявилося. Ми оглянули всі кімнати і коли, нарешті, зайшли до їдальні, бідно освітленої сонцем, що проникало крізь віконниці, то знайшли чотирьох служниць, які лежали на підлозі. Зрозуміло було, що вони живі, оскільки їхнє важке дихання і їдкий запах опію в кімнаті пояснювали все. Ван Хелзінк подивився на мене і, прямуючи далі, сказав:

— Ми можемо повернутися до них пізніше.

Потім ми увійшли до кімнати Люсі. На мить ми зупинилися біля дверей і прислухалися, але нічого не почули. Тремтячи і полотніючи від страшного передчуття, ми тихо відчинили двері і зайшли.

Як я вам опишу, що ми побачили! На ліжку лежали дві жінки, Люсі та її мати. Остання лежала далі від нас і була накрита білим простирадлом, край якого відкинув вітер, що вривався через розбите вікно, відкриваючи бліде спотворене обличчя з відбитком пережитого страху. Біля неї лежала Люсі з блідим і ще більш спотвореним обличчям. Квіти, покладені нами навколо її шиї, лежали на грудях матері, а шия Люсі була відкрита, і на ній виднілися дві маленькі ранки, такі самі, як і раніше, тільки їхні розірвані краї були жахливо білими. Не кажучи ні слова, професор припав вухом до грудей Люсі; потім швидко повернув голову вбік, неначе прислухаючись до чогось, і, схопившись на ноги, крикнув мені:

— Ще не пізно! Швидше! Принесіть горілки!

Я помчав униз і повернувся з горілкою, причому спробував і понюхав її з обережності, боячись, як би й вона не виявилася отруєною, як та карафа хересу, яку я знайшов на столі. Служниці все ще спали, але дихання їхнє стало тривожнішим — мабуть, снодійне починало втрачати свій вплив. Я не зупинився, щоб переконатися в цьому, а повернувся до Ван Хелзінка. Він натер горілкою губи, ясна, кисті й долоні Люсі і сказав мені:

— Тут поки що більше нічого не можна вдіяти! Ідіть і приведіть до. тями служниць. Поплещіть їх добре мокрим рушником по обличчю. Хай вони розпалять вогонь і приготують гарячу ванну. Ця бідолаха майже так само холодна, як її мати. Її треба зігріти, перш ніж братися до чогось іншого.

Я негайно ж спустився, і мені не важко було розбудити трьох із них. Четверта була ще дуже молода, і отрута подіяла на неї сильніше, ніж на інших, тому я поклав її на диван і дав їй виспатися. Інші спочатку були очманілі, коли ж остаточно опритомніли, вони почали істерично ридати. Але я сказав їм, що досить і одного втраченого життя, якщо ж вони зволікатимуть, втратять і Люсі. Ридаючи, вони, як були напіводягнені, взялися до роботи, запалили вогонь і закип'ятили воду. Ми приготували ванну, винесли на руках Люсі й посадили її туди. Того часу, як ми розтирали її руки й ноги, пролунав стукіт у двері. Одна із служниць накинула на себе якийсь одяг і побігла відчиняти. Потім повернулася і пошепки сказала нам, що якийсь пан прийшов із дорученням від містера Холмвуда. Я звелів їй сказати, щоб він почекав, оскільки ми дуже зайняті. Вона пішла з дорученням, і, поглинутий роботою, я зовсім забув про нього.

Нарешті ми помітили, що тепло починає впливати на Люсі. Удари серця під час стетоскопічного обстеження чулися чіткіше, а дихання зробилося відчутнішим.

Ми вийняли її з ванни і понесли до іншої кімнати, яку приготували за цей час, поклали на ліжко і влили їй декілька крапель горілки в рот. Я помітив, що Ван Хелзінк зав'язав навколо шиї Люсі м'яку шовкову хустку. Вона досі була непритомна, і їй було дуже погано — гірше, ніж будь-коли.

Ван Хелзінк покликав одну із служниць, велів залишитися біля Люсі й не зводити з неї очей, доки ми не повернемося, — потім вийшов зі мною з кімнати.

— Нам потрібно обговорити, що робити! — сказав він, коли ми спускалися сходами.

З передпокою ми пройшли до їдальні, де й зупинилися, зачинивши за собою двері. Віконниці були відчинені, але штори вже опущені з тією пошаною до смерті, яка властива британським жінкам низького походження. Тому в кімнаті панувала напівтемрява. Проте для нас було достатньо світла. Ван Хелзінка, очевидно, щось турбувало; після невеликої паузи він сказав:

— Що нам тепер робити? Куди нам звернутися по допомогу? Необхідно зробити їй переливання крові і якнайшвидше, тому що життя цієї бідолахи висить на волосинці; вона не витримає більше години. Я боюся довіритися цим жінкам, навіть якщо б у них вистачило хоробрості перенести операцію. Як нам знайти кого-небудь, хто б погодився розрізати свої вени заради неї?

— Чи не можу я вам зробити послугу?

Голос пролунав із кушетки в іншому кінці кімнати. Звуки ці принесли полегшення і радість моєму серцю, бо це був голос Квінсі Моріса. При перших звуках голосу Ван Хелзінк спохмурнів, але вираз його обличчя посвітлішав і очі дивилися вже ласкаво, коли я вигукнув: «Квінсі Моріс!» і кинувся до нього з обіймами.

— Як вас сюди занесло? — спитав я його, коли наші руки зустрілися.

— Я гадаю, причина — Арчі!

Він вручив мені телеграму: «Вже три дні, як від Сьюарда нічого немає, страшенно турбуюся. Не можу