Читати книгу - "Міцний кулак туарегів"

Ватаг Сіді-Абд-ель-Малік тільки знизав плечима, коли марабути схвильовано пояснили, що це розбійники з Шаанби й що не треба їм виявляти гостинності.

— Той, хто, бажаючи миру й спокою, просить серед пустелі захисту в дужчого, стає, як ви самі добре знаєте, гостем. Якщо ж ми не дамо такому гостеві поїсти й напитися, то втратимо свою честь перед цією пустелею. Ми пильнуватимемо.

Троє наїлися, напилися й отаборились за п'ятдесят кроків од ватагового намету. Полягали стомлені люди та верблюди. Призначена варта пильнувала табір, і ніч минула вельми спокійно.

Вранці троє вершників ввічливо розлучилися з табором. А опівдні від стад, які паслися в долині за горою, повернулися кель-ові й сказали, що бачили там багато слідів верхових верблюдів. Десь у темряві чигали розбійники, до яких помчали ті вершники.

Ще й вечір не наступив, як перед вартою табору знову з'явилися троє чоловіків. Це були не вчорашні вершники, але й вони належали до загону тих, хто переслідував караван. У цьому не було сумнівів.

— Мир… спокій! Всемилостивий, за законом гостинності, що його милосердний звелів пророкові Мухаммедові оголосити всім правовірним, просить захисту для нас, переслідуваних…

— Мир і вам! Будьте як дорогі гості! — відповів ватаг, який тільки-но квапливо прийшов із табору.

Ці троє були чудово озброєні. Крім рушниць, кожен мав пістолі, ятаган і гострі, як бритва, ножі.

І цих гостей запросили до вечері, запропонувавши варене м'ясо й солодкий чай з перцевої м'яти.

Біля вогнища, за непорушним звичаєм, почалися розмови. Гості також повинні були розповідати пригоди.

Перший розповів, як могутній мокаддем Ес-Сенусі вирішив очистити Сахару від усіх мерабетинців, тобто «анісламінів», — бридких єретиків, яким незабаром взагалі заборонять ходити пустелею в торговельних справах.

Другий загадково розводився про те, як могутній мокаддем Ес-Сенусі нещодавно через своїх гінців наказав туарегам розпочати нищівний похід проти всіх, хто не заприсягнеться найбільшою присягою мусульман, що ніколи не допускався єретичних помилок.

Третій докінчив ті оповідки повідомленням, що на власні очі бачив у цім краї великого посла страхітливого Ес-Сенусі, який їде в Іделес до туарегів…

На запитання, яке поставив руба кель-ові, чи не знає гість імені відомого посла, той лише знизав плечима. Вночі в таборі майже ніхто не спав, але спочинок не було порушено. Проте все-таки щось сталося, бо зранку, перш ніж караван знову вирушив у дорогу, всіх прихильників мерабетинського віросповідання покликали на врочисту молитву, а оскільки обидва марабути та їхній почет, зрозуміло, не брали участі в тій молитві, то таким чином були відокремлені від більшої частини каравану.

Через кілька хвилин караван рушив далі.

Невдовзі ті, що їхали попереду, помітили на невеличкому пагорбі чотирьох чоловік. Од каравану відокремився гурт легко озброєних вершників, серед яких були троє лучників. Караван не зупиняючись прямував до пагорба. Бабула, який їхав у першій шерезі, щоб почувати себе певніше, скочив із сідла й повів верблюда за вуздечку. Він здивувався, коли уздрів, як двоє незнайомих разом із кель-ові почали танцювати дикий танок війни. Потім незнайомі блискавично підбігли до Бабули, схопили за вуздечку його верблюда й почали вимагати трібут — данину. Хлопець уже ладен був вихопити пістоля, щоб захиститися від нападників, аж ті сміючись пояснили йому причину й значення цієї сцени. Тут є місце, де, за легендою, раби допомогли якомусь караванові перемогти жорстоких нападників. Тим рабам повернули волю, й тепер раби, які супроводять каравани, на цьому місці можуть вимагати од господарів невеличку данину. Негр, що підбіг до Бабули, був Серккін-бай, ватажок рабів.

За інших умов цей звичай зацікавив би мандрівників, але не тепер, коли переслідувачі йшли за ними по сліду і люди в напруженні чекали нападу.

Подолавши, нарешті, хмари піску, що вже три години засипали очі, караван отаборився на каменистому грунті посеред скель. Троє непроханих гостей, які весь час трималися поблизу старих марабутів, одверто заявили кель-ові, коли ті зійшлися для молитви, що вони — посли благословенного ігумена ордену Теджаджна. Ігумен вирішив будь-що привернути до «свого ордену всіх мерабетинців і перешкодити властолюбним намірам Ес-Сенусі. Коли мокаддем ет-Туаті та його спільники не відмовляться від цієї подорожі добровільно, то доведеться вдатися до примусу…

Наступного дня в похід вирушили рано-вранці й чвалали невисоким плоскогір'ям, на якому росла остання скудна травичка… Далі караван мав вийти до безмежного безводного Ергу.

Другого дня погоничі не знайшли своїх верблюдів, що випасалися в улоговинах.

Того ж дня понад п'ятдесят вершників на верблюдах швидко наблизилися до каравану. Всі страшенно розгубилися. Зброю з Абд-ель-Малікових запасів вмить розподілили між марабутовими супутниками. Кель-ові видали зброю і непроханим гостям. А ті негайно ж повідомили своє плем'я про все, що сталося в таборі мандрівників. Отже, в каравані були тепер вороги, озброєні найновішими англійськими рушницями. Кель-ові та їхній ватажок з Агадеса хотіли забезпечити своє майбутнє й вирішили пожертвувати інтересами старих проповідників та їхнього невеличкого почту заради власних інтересів.

Надвечір табір зайняв бойові позиції. На лівому крилі залягли султанові солдати й частина кель-ові, які покинули власне таборище, щоб зайняти позицію перед наметом обох старих. Посередині були шейхові люди з Гассі Бу Руба; праве крило, біля скелі, утримували решта кель-ові, Абд-ель-Малік, Бабула, Гасан і Карембу.

О десятій на обрії з'явився загін озброєних до зубів вершників. Їх зустріли рушничним вогнем. Кулі не заподіяли їм ніякісінької шкоди, але нападники все-таки відступили, не маючи, мабуть, рівноцінної зброї. Стрілянина й галас не вщухали усю ніч.

Наступного дня ситуація не змінилася. Розбійники ще раз спробували піти в наступ, але знову повернулися ні з чим. Тоді наперед вийшли їхні ватажки й зажадали, щоб їм видали обох проповідників. Вони запевняли, що караван більше не чіпатимуть і що проповідників не буде скривджено — їх тільки повернуть назад до Уаргли, ввічливо попередивши, аби мерабетинцям лишили свободу їхнього віросповідання.

Коли марабут Захаріаш, який ні про що не мав і гадки, запитав, що це має означати, найзухваліший розбійник вигукнув:

— А правда, що твій друг — посол проклятого Ес-Сенусі?

— Ес-Сенусі — вчений і пристрасний оборонець нашої віри, — гордо відказав марабут Захаріаш. — А от хто ти, що наважуєшся ганьбити його?

— Ви чули ці зухвалі слова! — вигукнув представник розбійників, звертаючись до розгублених кель-ові, які стояли, похиливши голови. — Якщо не загинуть ті двоє, то загинете всі ви!

Але цього вже було забагато. Старший з Бу Руба, який від початку приглядався до представника розбійників, сказав:

— А відколи це ти і твої люди стали такі пристрасні прихильники мерабетинців?

— А тобі яке до цього діло? — крикнув розбійник.

— Я гадав, дядьку