Читати книгу - "Наказ лейтенанта Вершини"

— На Митрик посунули, — озвався Іван, — там фашисти полігон влаштували.

— Що ж вони там роблять? — запитав Юрко.

— Своїх солдатів навчають, я якось з лісу, з верхів'я дуба, дивився на цих фашистів, як вони верби над шляхом підривали. Підповзе до верби, підкладе під неї вибухівку — і хода. А верба — у повітря.

— Слухай, Іване, — притишивши голос, почав Юрко, — у нас староста був, попередив, що фашисти списки на комсомольців складають. І ти в тих списках, і Надя Цимбал. Так вам треба зійти поскоріше з села. Фашисти щось лихе затівають.

— Звісно, лихе, добра від них не жди! Мабуть, у Німеччину хочуть вивезти?

— Не знаю, Щупак нічого певного не казав, але радив всім комсомольцям зійти з села і хутчіше!

— Куди ж ти зійдеш? У лісі без харчів довго не висидиш! Нема нам чого лякатися тих списків. У нас півсела комсомольці. Не будуть же всіх підряд розстрілювати. Дурний той Щупак, як глек, він від горілки з глузду з'їхав. Таке часом верзе…

— Що ж він верзе?

— Приходив на тому тижні до моєї прабаби Вівді і розпитував про всяку чудасію.

— Про яку?

— Смішно казати… Розпитує бабу Вівдю, чи нічого вона не чула про дівчину, яку звали Червона Красуня, і чи не було в нашому селі колись такої.

— Що ж відповіла баба Вівдя?

— Таке навигадувала, що й купи не тримається. Нібито й справді жила в селі така дівчина, Катериною її звали, і її знала бабина баба, бо на одній вулиці жили, разом на вечорниці ходили, в один день думали й весілля відгуляти, але пан забрав Катерину в горниці. Її наречений пішов у повстанці, заходився панів колошкати.

— Тимофій Кушнір? — запитав Юрко.

— Не знаю! Не лежить у мене душа до того, що колись було! Нам зараз треба жити!

— Що ще бабуся розповідала?

— Нащо воно тобі? — роздратовано запитав Іван.

— Цікаво!

— Нареченого цієї Катрі вбили, його зрадники видали, а Катря в Прип'яті втопилася. Так пан намалював у своїй скарбниці портрет цієї дівчини, щоб згадка про неї лишилася. Верзла баба старості різні дурниці, а він вуха розвісив — слухає! Добалакалася баба Вівдя до того, що почала розповідати Щупаку, нібито з палацу є підземний хід на Шляхетське болото. І наче баба була в тому казематі, бачила під стінами залізні панцири, що тримають свічки.

— Як же баба Вівдя потрапила в той каземат?

— Так вона каже, що на кухні кухаркою довго працювала і пани брали її в Гаркушин ліс варити кашу. А чоловік баби Вівді був ловчим у пана Хоткевича. Стара вже, от їй і верзуться всілякі чудасії.

— Чи не розповіла вона старості, де саме знаходиться вхід до каземату?

— Не знаю! Ти думаєш, що й справді є той каземат? Не мають люди роботи — то вигадують… Ти теж, Юрку, як той Щупак, вуха розвісив. Хіба ти в дитинстві не чув казочки про палац та старі каменоломні? Зараз про інше треба думати!

— І то правда, — подумавши, відповів Юрко, — тільки повір мені, що староста ще не втратив десятої клепки і до його поради варто прислухатися. Як почнуть брати комсомольців — тікай до нас, переживеш на горищі.

— А Надя?

— Для неї теж притулок знайдемо. Я зранку піду до діда Захарка: може, він згодиться дівчат переховати. А потім про все домовимося. Тільки я спершу діда запитаю.

— Спасибі, Юрку! — Іван подав хлопцю руку. — Я піду до Кравця, послухаю, що він скаже. До зустрічі!

Зранку в селі почалися неждані події. Не встигли Берегові поснідати, як в хату зайшов поліцай, наказав всім бути на майдані рівно о дванадцятій годині. Був наказ на роботу не виходити — всім на майдан.

Невдовзі в село в'їхала колона зелених бронетранспортерів; за ними, перевалюючись на глибоких коліях, повзли два чорних фургони. На майдан збиралися люди. Стиха, щоб не почули поліцаї, перемовлялися між собою:

— Наші десант біля Рудні скинули.

— Карателі десантників оточили!

— Я чула, — казала сусідка старшого поліцая Скрипаля, — що німці постріляли багатьох парашутистів і в полон чимало захопили. Сьогодні приїхав Скрипаль з облави, казав, що сам бачив, як німець оточив парашутистів. І серед тих парашутистів є люди з нашого села…

Жінки почали розпитувати:

— Хто з наших?

— Нема там мого Миколи?

— А про Павла Скрипаль не згадував?

— Ні про кого не згадував, тільки сказав — є серед постріляних наші.

— Господи, — озвалася старенька бабуся Ганна Маращиха, — хоч би ніхто з моїх внуків у цю веремію не потрапив! А їх же в мене десять, і всі на фронті!

Навколо майдану вишикувалися есесівці. Рівно о дванадцятій на бронетранспортер вибрався високий вузькоплечий есесівець з продовгуватим, чисто поголеним лицем в чорних рогових окулярах. Він оглянув людей. Заговорив сердито, ніби загавкав:

— Більшовики скинули десант під селом Рудня! Німецькі солдати знищили ворожий десант. Частину парашутистів захоплено в полон. Нам стало відомо, що серед них є й ваші односельці. Ми зараз покажемо вам забитих. Хто упізнає своїх рідних, може взяти їх і поховати на сільському кладовищі. Ми, німці, справедливі і гуманні. Ніхто не буде переслідувати родини парашутистів! Караємо тільки тих, хто зі зброєю в руках виступає проти нового порядку!

Фашисти підігнали на середину майдану чорний фургон і наказали поліцаям поскидати на землю тіла забитих. Поліцаї поклали їх посеред майдану в один ряд, так, щоб можна було підійти і оглянути кожного.

— Підходьте, — наказав есесівець, — і впізнавайте! Люди стояли нерухомо, ніхто не відважувався першим підійти до загиблих.

— Підходьте! — роздратовано крикнув есесівець.

Люди поволі наближалися до вбитих, злякано дивилися на них і відходили вбік, звільняли місце для інших. Підійшов старий пасічник Савелій Грім, глянув на них і тут же закрив обличчя руками, відвів руки, знову поглянув і заридав:

— Сину мій, сину, чи думав я, що випаде нам отака зустріч? Я ж тебе чекав живого та здорового! Ой люди, людоньки! Що ж це робиться, що ж це діється? Сина мого, Павла, вбили! Під своїм селом застрелили!

Дружина Павла Грома з малою дитиною на руках побачила мертвого чоловіка, заголосила на весь майдан:

— Павлику ж ти мій! Не сподівалася я таким тебе побачити! До нас поспішав, летів на крилах до своїх діток, до своєї дружини, до свого батечка, до рідної неньки! За що тебе вбили, за яку провину скарали?

Солдати підштовхували автоматами людей до загиблих.

Серед