Читати книгу - "Заячий пастух"

І раптом на подвір'я вибіг з рушницею навпереваги Панько Гичка. Назустріч йому зірвався з місця вовчур Цербер, клацнув зубами, з розгону плигнув на свого доглядача. Гичка впав, як підкошений, простягнувся горілиць, а зверху напосів собака, готовий кожної миті встромити свої зуби в його пельку.

У залі гості застогнали, жінки злякано заверещали, а пан Протопопов почав сміятися тоненьким дитячим сміхом і щось незрозуміле белькотіти. Пан Номікосов зразу ж очуняв, обхопив свого друга за плечі й живосилом відвів від вікна. Пан Протопопов усе сміявся й сміявся, з очей текли йому рясні сльози, тіло йому тремтіло, мов у пропасниці. Його всадовили в крісло. Серед гостей виявився лікар; управитель бігцем приставив шкіряну валізку з медикаментами, лікар дав хворому чогось випити, і незабаром пан Протопопов уже менше сміявся, але по дитячому белькотів:

– Зайцики, маленькі зайцики...

Поки тривала в залі метушня, дід Данило мовчки стояв, дивився й вичікував. Коли ж зам'яття трохи вляглося, він знову наблизився до пана Номікосова й сказав:

– Паночку, час кінчати з зайцями. Платіть п'ятсот карбованців.

Уздрівши управителя, пан Номікосов закричав розлючено:

– Гоніть їх звідси! Гоніть усіх! Зайців! Тараса! Діда! Духу їхнього щоб не залишилось!

– Галактіоне Калістратовичу, – переступав з ноги на ногу управитель. – Я цього не можу. Собаки догризають Гичку. І нам усім те буде.

– Паночку, схаменіться, – умовляв господаря дід Данила. – Тарас може прийти сюди з зайцями й собаками.

– Галактіоне Калістратовичу, – благав управитель.

– Заплатіть! Дозвольте мені заплатити!  Пан Номікосов вихопив з бокової кишені грошову книжку, відрахував п'ять папірців по сто карбованців кожен, кинув на стіл і мовчки зник із залі. Дід Данило уважно оглянув кожен папірець, ніби перевіряв, як на базарі, чи гроші, часом, нефальшиві, хоч такі папірці, за все його довге життя довелося бачити вперше; дбайливо вирівняв їх, засунув за підшивку шапки, потім чемно вклонився на всі боки наполоханим людям і пішов надвір.

А Василько все ще стояв на тому самому місці, оточений зайцями й собаками.

– Усе гаразд, – сказав йому дід Данило. – Можемо рушати.

І полинув над маєтком спів сопілчин, пішли з двору дід Данило й Василько, а за ними, мов курай, гнаний вітром, котилися зайці. Аж тоді з Гиччиних грудей зліз вовчур Цербер і винувато замахав хвостом.

Мандрівники не трималися ні доріг, ні стежок, 143 ішли відлюдними вибалками та байраками. Не помітив дід Данило, коли від них порозбігалися зайці. Підбилися старий із хлопцем дуже, але сіли спочити аж над вечір, коли вже певні були, що за ними загубився й слід. У діда, як людини завбачливої, знайшовся в кишені окраєць хліба,

– Верст із двадцять ми з тобою відмахали, хлопче, – сказав дід Данило. – Завидна треба добратися до якогось села.

– Десь переночуємо, – відповів Василько. – Я в цих околицях скрізь маю знайомих. Ночівлею я не переймаюсь. А турбує мене думка одна. Що мені робити з сопілкою? Не йду вже я в теплі краї, а йду до великого міста, де ніяких звірів диких нема, самі люди там. І люди не зрозуміють голосу її, скільки б я не грав. Їм треба слова гарячого. Радив мені шпак знищити сопілку, щоб не потрапила вона до чужих рук. Треба знищити, а шкода.

– Нема чого шкодувати за кожухом не на тебе шитим, – сказав дід Данило.

– То хоч ще раз заграю, – підводячись, промовив Василько.

Він одійшов далеченько від діда, став лицем на схід сонця, де залишилися його Дешевці, друг його близький Федько Близнюк, шпак його мудрий, продудонів їм останнє прощай, потім укинув сопілку в ховрашкову нору, загорнув землею, старанно затоптав ногами, і на повіках заблищали йому дві сльозини, як дві вранішніх росини.

Після воєнного лихоліття, після довгих поневірянь, опинився я разом із кількома тисячами подібних до мене людей, що втратили надію, родини, майно, а іноді й здоров'я, у далекому закутку Німеччини, серед суворо–врочистих Альп. Нам дали на тимчасове користання військові касарні єгерського полку, що стояли на березі бистроплинної ріки, з каламутною й гомінкою водою. Від неї завжди подихало свіжою пахучою прохолодою. А зразу ж за убрукованим подвір'ям круто здіймалися гори; високі й величні, до половини оброслі лісом, а далі самі скелі, місцями голі, відшліфовані вітрами й дощами, блищали вони, мов велетенські люстра, місцями зелені, покриті шаром старезного моху, ніби там порозвішувано килими. На верховинах гір майже завжди клубочилися хмарки, наче горіло десь між брилами багаття.

Гори обступили наші касарні з усіх боків, як мовчазна й пильна сторожа. І побіч того громаддя триповерхові будинки здавалися іграшковими, як шкаралупи волоських горіхів.

Багато з нас почувалося в тому межигір'ї недобре. Гори нас тиснули, мов повдягалися ми в вузьку, з дитячих пліч, одежу. Нам, людям степів, бракувало повітря, хотілося зідхнути на повні груди, і не могли.

Зате гуцули наші блаженствували. Мій новий приятель Ілько Дисько, трохи згорблений, але звинний чолов'яга щира й добросерда душа, кожної гожої днини сам–самісінький вирушав у мандри; першого ж літа він облазив усі навколишні гори, а вечорами захоплено доповідав мені про все то бачив, і не забував при тім згадати й про свої Карпати.

Інший мій приятель, дебелий, з пишними козацькими кусами й маленькими недовірливими оченятами полтавець Пилип Мельник, іронічно дивлячись на гори, сказав:

– Бог знав, що цей край призначений німцям, то заздалегідь спотворив...

Якби Пилипові Мельникові запропонували