Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Метрів за сто п’ятдесят до казино ми побачили кований високий паркан, газони з ліхтарями, три відеокамери, що повільно стежили за ними, і фонтанчики штучного поливу, які пізньої осені не працювали.

У розкритих воротах, одразу ж за бетонним бар’єром обмежника швидкості, в якому зовсім не було потреби: на цій гірській дорозі дуже важко було набрати більше двадцяти кілометрів на годину — стояли четверо міцних хлопців з табличками «security» на лацканах сірих формених піджаків.

Вони не подивилися на номери, не заглянули до нас у салон і не попросили зупинитися, тому ми поїхали далі, до вивіски казино, що освітлювала низьке небо яскравими вогнями.

Невеликі ялиці біля входу. Оглядові майданчики по краях тераси автостоянки. Високі сходи до оббитих латунню дверей і ресторанний запах за ними.

Будинок — триповерховий, не дуже великий і не дуже затишний. Щось середнє між рестораном, нічним клубом і закладом для гри в покер. Однак заклад був розрахований на заможну публіку. Усе сяяло, блищало. Прислуга, ще не розбещена «чайовими», ловила кожен жест клієнтів. Відвідувачів було багато, хоч більшість із них прийшли сюди не для гри, а просто повечеряти і розважитися.

На першому поверсі містилися бари і гральні автомати; ресторан і столи з рулетками — на другому. На третьому — невеликий зимовий сад, кімнати для персоналу і ще півдесятка рулеток.

У «Вершину» Валера прийшов без пістолета. Принаймні металошукач охоронців на вході не запищав, коли ми ввійшли в казино.

Він ішов поруч зі мною і розповідав:

— Тут автомати. Тут бар. Тут убиральня.

— Ага, — кивав я, йдучи на запах їжі.

Мені хотілося їсти. І я пішов у ресторан, сів за столик біля штучного вікна і замовив собі їжу та випивку. Чотири чарки англійської горілки заспокоїли мене, тому коли ми піднялися до рулеток і покерних столів, я вже міг спокійно розмірковувати над своїми подальшими діями:

— Валера приходить у казино без пістолета. У туалеті великі мідні урни і важкі сушарки для рук. Якщо ударити його якоюсь із них по голові, а потому замкнути в кабінці, він мені не заважатиме.

А що потім? Двоє його бойовиків сиділи у машині біля казино.

Здатися хазяям «Вершини» і попросити в них політичного притулку? Сава уб’є Мишка і Яну й скаже, що бачить мене вперше у житті.

Обіграти казино і сподіватися на те, що Сава Костін відпустить нас?

Принаймні, такий план дій видавався мені найбільш розсудливим, бо укладати двох озброєних друзяк Валери, які чекали на мене на стоянці, забрати їхні пістолети і штурмувати особняк Сави, який охороняв десяток стрільців, а потім звільняти Мишка було майже нереально.

— Робіть ваші ставки, — сказав круп’є.

— Поміняй мені гроші, — попросив я Валеру.

— Скільки? — запитав він.

— Тисяч п’ять.

Незабаром офіціант приніс фішки. І я зробив ставку.

— Виграло «шістнадцять».

— Ти програв, — сказав Валера.

— Я знаю, — кивнув я.

— Робіть ваші ставки.

Я знову зробив ставку і знову програв. А потому ще і ще.

— Що ти робиш? — запитав Валера.

Він гадав, що я одразу почну вигравати, тому був трохи здивований. А я просто ставив на «сімнадцять» і зовсім не зважав на собівартість фішок.

Я поставив на «сімнадцять» — виграло «двадцять шість», і товстий носатий чоловік одержав майже вісімсот євро. Я зробив ставку на «сімнадцять» — виграло «тридцять п’ять», і дама в темній сукні отримала виграш. Я поставив на «сімнадцять» — виграли двоє молодят, які ставили на «тридцять три». Така гра влаштовувала мене. Але оскільки ставки були невеликими, я не міг передбачити, як поводитиметься рулетка, коли гра стане більш серйозною.

— Поміняй мені ще гроші, — попросив я Валеру.

— Скільки?

— Тисяч п’ятнадцять.

Нам принесли лоток з іменними, пофарбованими в синьо-білий колір фішками.

— Почнемо…

Я перейшов на систему подвійних серій, щоб одна ставка вигравала, а друга приносила програш. Мені дали виграти, тому через двадцять конів я почав ставити тільки на ті числа, що могли виграти. І тут казино показало все, на що воно було здатне: запрацювали магніти під колесом рулетки, і я програв шістнадцять ставок підряд.

Я перейшов до іншого столу, але знову програв. Круп’є стояли на своїх місцях, вони не натискали на педалі, не міняли кульки і не тягли свої довгі пальці до кнопок. Отже, колеса керувалися з якогось захованого десь у глибинах третього поверху комп’ютера.

— Офіціанте, — гукнув я.

— Питимеш? — запитав я у Валери.

— Ні, — сказав він.

Я кинув на тацю пару фішок і попросив офіціанта принести мені коньяку.

Випив, поставив келих на край столу, знову зробив кілька ставок, і мені не дали виграти.

Грати було безглуздо, до того ж люди, які спрямували на нас одну з відеокамер, упізнали Валеру. А як відомо, його не вважали своїм.

Але я затято продовжував грати.

Потім до нас підійшли двоє охоронців. Вони не були одягнені у формені піджаки, тому я зробив висновок, що це люди власника «Вершини» вельмишановного Ахіміла Хафізова.

— Привіт, Валерчику, — сказав один із них.

— Здоров, Елдаре, — мовив Валера.

— Пограти прийшли?

— Угу.