Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

— Ага.

— Сподобалося?

— Атож, — сказав Валера.

— А тепер ідіть собі геть.

Ми не перечили. Тим паче, що Елдар і його друг провели нас до виходу.

Елдар і його друг…

Я знав цього «друга». Я бачив його раніше. І згадав де — у «Золотому Хвилерізі», коли він супроводжував одного з моїх друзів — Великого Сергія.

Коли ми сіли в машину, я запитав у Валери:

— Хто такий Елдар?

— Прибічник Ахіміла.

— А другий?

— Петро. Теж з його когорти.

— Здорово, — сказав я.

Рулеткою керував комп’ютер, отже, не було жодних шансів обіграти казино. Але комп’ютер у такій дірі міг з’явитися тільки за порадою справжнього професіонала. А Великий Сергій був саме таким.

За кілька днів до відкриття «Вершини» Великий Сергій у супроводі людей Ахіміла відвідав казино, які належали Саві. Це було неспроста, і могло означати тільки те, що Великий Сергій працює на Ахіміла.

Ми не були близькими друзями, але симпатизували один одному, і тому я сподівався, що якщо мені вдасться знайти Великого Сергія, він розповість мені про «Вершину» таке, що допоможе мені виграти.

— Один, два, три, — все збіглося докупи.

Моя подруга Удача вирішила повернутися до мене і сповістила про це телеграмою: «Вершина, комп’ютер, Великий Сергій».

Я звернувся до Валери:

— Мені потрібно розшукати одну людину.

— Як її звуть?

— Великий Сергій.

— Прізвище.

— Я не знаю, але він тут, у місті. І дуже мені потрібен.

— Добре, — відповів Валера, — завтра знайдемо.

Зненацька у моїй кишені задзвонив телефон.

— Слухаю, — сказав я.

— Ну як ти?

Це був Мишко.

— Нормально, — мовив я, — а ти як?

Я не встиг почути відповіді.

Забувши відібрати в мене телефон при обшуку, Валера хутенько виправив свою помилку: відібрав у мене трубку, опустив скло і викинув телефон з машини.

Але це не зіпсувало мого настрою. Я зрозумів, що Мишко, який залишився в будинку Сави, вільний настільки, що може дзвонити, куди йому заманеться.

Якщо, звичайно, Мишко не перестріляв охорону Сави і не взяв останнього у заручники…

Але все виявилося набагато простіше.

Коли мене привезли в кемпінг, освітлений розвішаними між будиночками лампами, то першими, кого я побачив, були Мишко та Яна, вони сиділи за розкладним столом із трьома приставленими для їхньої охорони бойовиками.

Ми з Валерою сіли поруч, і я сказав:

— Шансів на те, що ми обіграємо «Вершину» — майже ніяких.

— Тобі краще знайти їх, — пригрозив Валера.

— Спасибі, — подякував я, — за пораду.

— Будь ласка.

Світало, з моря дув холодний вітер з дрібними краплями Дощу.

— Добре, — мовив я, — лягаймо спати.

— Треба відпочити, — сказав Валера.

За той час, що ми були з ним у «Вершині», Савині бойовики встигли трохи змінити планування кемпінгу. Вони поставили три вагончики в центрі і оточили їх зусібіч.

У трьох центральних поселили мене, Яну і Мишка. А у вагончиках по периметру розмістилися п’ятеро бойовиків, які охороняли нас.

Валера ж поїхав до міста.

Охоронці робили все, щоб ми з Мишком навіть на секунду не залишилися наодинці. Але ми все-таки знайшли можливість поговорити:

— Уночі, — сказав Мишко, — треба спробувати порішити їх і відразу змотатися.

— Порожняком? — запитав я.

— Іншої ради нема.

— Ні, — я не хотів тікати без грошей, хоча і вважав Мишкову ідею розумною, — почекаймо ще одну ніч, а там вирішимо.

Десь біля дванадцятої, коли ми уже встигли поснідати, подзвонив Валера.

— Тебе, — сказав мені один із бойовиків і подав телефон.

— Ти хотів знайти Великого Сергія? — запитав мене Валера.

— Дуже, — сказав я.

— Тоді приїжджай.

Я повернув трубку охоронцеві. Почувши наказ Валери, той кивнув, угукнув двічі і, відключивши апарат, сказав мені: «Поїхали».

Коли Мишко встав, щоб їхати з нами, він наказав:

— Стосовно тебе мені нічого не сказали. Тому залишайся тут.

Мене посадили в машину і повезли до міста. Ми під’їхали до старого будинку якогось міліцейського райвідділу. Я не сподівався на таке, тому навіть усміхнувся, коли побачив, що на ґанку під вивіскою «РОУВЗ» на мене чекає Валера. Я навіть уявив, як зараз він витягне своє посвідчення майора і скаже:

— Ми давно стежимо за Савою і хочемо, щоб ви допомогли нам…

Але реальність виявилася більш прозаїчною. Міліціонери міста, яке тільки в порівнянні з іншими курортними містечками здавалося великим, були звичайними провінційними «стражами порядку», які не могли похизуватися ні великими окладами, ні, тим більше, якимись особливими успіхами під час ведення розшуку.

А оскільки територіально місто розподілялося між трьома угрупованнями, то, відповідно, й «наша міліція» була поділена між ними: Ахіміл Хафізов годував першу групку міліціонерів, адвокатів і слідчих, Каха Бграмінідзе — другу, а Сава Костін —