Читати книгу - "Зодчий із пекла"

— Там, пхе-пхе, був іще хтось. Про кого не казали, пхе-пхе, ні тобі, ані слідчим органам.

— Та кинь ти вже свою цигарку! Нікого там підозрілого не було. Тільки той миршавий у чорних окулярах. Кріс.

— Кріс? Ти не казав, що він — Кріс.

— Ну, забув. Та це, мабуть, і не ім’я, а так… клікуха.

— Все може бути. А он вже і наш будинок. Пхе-пхе… Кріс…

— Трохи не Крістіна. Орбакайте.

— Як-як? Крістіна? Орбакайте? Чи королева Крістіна… — Кінчев кинув залишок сигарети на сніг, не любив смітити в під’їзді. І раптом весело додав:

— Мені подобається твій Кирило, є в ньому щось правильне.

— Правильне? — здивувався Борис.

— З точки зору діалектичного методу, — додав Кінчев. — Такий увесь пристойний, нічого занадто. Ні хамства, ні культури, ні освіти. Гармонійно.

— Нічого собі! Губи товсті, як не тріснуть, а ти кажеш — нічого занадто, — розсердився Боря, але Віктор вів далі, немов би для себе самого:

— Його дії та навіть і думки легко зрозуміти й обчислити.

Вони вже піднімалися на п’ятий поверх панельної «малосімейки», де жив Віктор. Важко гупали товстими підборами по ніколи не митих сходах, що здавалися зробленими з якогось допотопного брудно-коричневого мармуру — усі вкриті візерунками та плямами, які щоразу ставали помітнішими після недбалих підмітань. На майданчику між першим та другим поверхами — залишки недбалого бенкету: на підвіконні — обгортка від чіпсів та порожня дволітрова пляшка з-під пива, під ногами — чотири недопалки.

На третьому поверсі їм назустріч трапився сантехник-філософ Едуард Семенович Путяєв. Чемно привітавшись, пройшов мимо у поетичній замисленості, але з наступного майданчика крикнув:

— Андреїч, ти поспішаєш? Розмова є. На хвилинку.

З різних боків вони обидва повернулися на третій поверх.

— Я щодо вбивства, — одразу почав Семенич. — Подумав, може, це допоможе якось…

Кінчев дивився на нього уважно, і сусід-сантехник понизив голос:

— Згадав я. Щодо дизайнера київського. Він весь час занадто багато говорив. От стане над душею, коли ти працюєш, і базікає, базікає, базікає… Немов навмисно відволікає від чогось, збиває… начебто прагне увагу відволікти. Ти тут із трубою якоюсь копирсаєшся, а він: ду-ду-ду, ду-ду-ду. Дістав!

— Навіщо?

— Навіщо? От цього я вже не знаю.

— Може, просто — базіка.

— Я теж так думав спочатку, він же майже з усіма так. А потім зауважувати став: він і сам утомлюється від цього.

— І про що ж говорить?

— Він? Та про що завгодно! Аби тільки говорити. От, пам'ятаю, завівся про вінтажні речі. Модно, мовляв, повернулась до них цікавість. Вчора вони були дешевим масовим товаром, а сьогодні — скарб несказанний. Коротше, не чи знаю я бабок місцевих, щоб перекупити в них «ретро» яке. Не вистачає в інтер'єрі.

— Ну й найшлися такі баби?

— Та хто їх шукав! Я ж кажу, базікали тільки. На поезію перейшли. Запитує: а у віршах вінтаж зустрічається? Кажу: скільки завгодно! Тільки називається це по-іншому. Постмодернізм! Ну, посперечалися щодо цього…

— А що ти робив у цей час? Коли про модернізм говорили?

— Що робив? Не пам'ятаю вже… Хоча… Це ж я саме той нещасливий унітаз встановлював, який барахлив потім якось по-чудернацькому…

— Як саме барахлив?

— Та ніяк! Працював він нормально. Тільки хазяйці ввижалося щось, булькає нібито якось дивно, незвичайно. Баба з жиру біситься, от і видумує! Сидить цілий день без діла.

— Вона й справді нічим не займається?

— Природно. Тільки музику з ранку до ночі слухає та вказує всім, що робити.

— Ясно. Ну, спасибі, Семеничу. Буде час, зайду, поговоримо ще…

— Бувай…

— До побачення.

Віктор рушив нагору, до Борі, що терпляче очікував поверхом вище.

— Н-да-а, тепер ще й архітектор. Цікаві люди Ярижського оточують… А от його дружинонька… — повертаючись до попередньої розмови, Кінчев витяг ключа й почав тикати ним у шпарину. — Ч-чорт, темно, як… Як завжди. Ось, потрапив… Його дружинонька Ольга Володимирівна — непередбачувана особа. Проходь вперед, я замкну… З нею чоловіки почуваються справжніми самцями. І ніким більше. Інтелект вимикає наповал!

— Бо вона сама справжнісінька самиця, то й ми почуваємося поруч неї… такими. Хай їй грець! Просто глузд втрачаєш, коли вона… поруч.

— Ну, то ти так почуваєшся.

— А ти?

— Я? — Тюха вже зняв пальто й попрямував на кухню. Звідти самовдоволено підвищив голос: — Я почуваюся з нею мисливцем. На небезпечного крупного звіра.

— Ти думаєш — вона… Того? — Голодний Боря також неминуче потрапив до кухні.

— Поки що я нічого не думаю. Я збираю факти. І інтуїтивні відчуття. Злочин — це не обов'язково вбивство. У Ярижської під шкірою самиці ховається до біса хитра бестія. Інакше б вона не уміла так спритно користуватися своєю невідпорною привабливістю.

— Вона й до тебе липла?

— Досі — ні. Почала, коли запахло смаленим.

— Хіба ти думаєш, що це…

— Нічого не думаю, але дівчину вбито трохи не в неї на очах. Вона була нагорі, всі решта — на першому поверсі. Правда, кожен — окремо, тому алібі немає ні в кого. — Розмірковуючи, Кінчев, рухами досвідченого господаря діставав із побитого довгим життям холодильника варену ковбасу, сало, цибулю, по-м’ясницьки незворушно різав їх, кидав на сковорідку, заливав яйцями, які розбивав об край плити. — Подобається мені їхня прислуга Надя Щукіна. Інтуїтивно. З нею я почуваюся надійним хлопцем.

— Таку жінку ти б хотів мати поруч? — Боря між тим почав мити покинутий в раковині після сніданку посуд із засохлими залишками картоплі та кетчупу.

— Ні.

— Не любиш надійних? Нудно з