Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Пішов збирати речі. Їх у мене було небагато.

— Що ви робите, Іване Карповичу? — спитала Агнешка.

— Поїду я звідси. Не можу тут залишатися. Якщо бажаєте, можу вас до Єлисаветграда відвезти.

— Та ні, я не залишу хлопців.

— Краще вам поїхати. Великі гроші — велика небезпека.

— Ні, Іване Карповичу. Тут мій брат. І його друзі. Ні, не можу поїхати.

— Тоді залишайтеся з богом.

— Ви й попрощатися з хлопцями не підете?

— Їм зараз не до того.

— Не зліться на них. Вони просто так довго про це мріяли. Вони хороші, просто хочуть досягти чогось у житті.

— Бережіть себе, Агнешко.

— А гроші? Вони ж винні вам гроші.

— За перший день заплатили, а за другий я ось бінокль візьму та гвинтівку. Цього досить.

Сів на коня, яким і їхав сюди. Агнешка відчинила ворота табору, і коли проїздив, потягнулася до мене. Поцілувала, у самої сльози на очах.

— Я вам дуже вдячна, Іване Карповичу.

— А я вам, пані Агнешко.

— Мені за що?

— Ви повернули мене до життя. Тому і їду звідси, щоб не розхлюпати відчуття радості та весни, яке ви розбудили. Нехай вам щастить. — Поцілував її в лоб і поїхав собі.

Десь за годину по дорозі зустрів тарантас із Отто, вже без пораненого копача. Встигнути з’їздити до Єлисаветграда Отто б не встиг, то, мабуть, залишив бідолаху в якомусь селі чи хуторі. Тепер наганяв коней, біля мене навіть не зупинився, тільки рукою помахав і помчав уперед. Поспішав, щоб без нього скарби не знайшли. Я поїхав далі, згодом побачив іще один тарантас. На ньому їхало шестеро чоловіків. Не поспішали.

— Добрий день. А до Паралатівки далеко? — спитав мене один. Я відповів, а сам придивлявся до тих, хто в тарантасі. Підозрілі такі мужики, загомоніли між собою, та не просто так, а тою говіркою, якою злочинці розмовляють.

— Чого вирячився? — спитав один, мабуть, головний, коли помітив, що я їх слухаю. Середнього зросту, голомозий, зі шрамом на все обличчя. Він спитав, а інші замовкли.

— А ви хто будете, якого роду-племені? Бо наче й російською розмовляєте, а наче й ні.

— Бродяжого роду-племені ми будемо, а ти їдь собі! — гримнули на мене і подивилися недобре.

Я і поїхав. Озирнувся кілька разів, щоб подивитися, чи не до кургану прямують. Та потім вони повернули в степ. Що за босяки, куди поїхали? Я про всяк випадок зброю перевірив, бо злодіїв не любив. Поїхав далі, потім наче позаду стукіт копит почув. Спочатку сумнівався, а далі пересвідчився, що хтось за мною їхав. В улоговинці невеличкій з коня зістрибнув, зачаївся. Побачив вершника, пастуха з мужиків паралатівських. Той не поспішав, усе придивлявся, мабуть, не розумів, куди я подівся. Я з улоговини виїхав, штани поправляв, наче до вітру сходив. Пастух за мною ще з версту проїхав, а потім відстав. Ну то й добре.

Їхав собі далі. Воно б і швидше хотів, та кінь у мене був не з тих, щоб швидше їздити. Вже вечоріти почало, коли подумалося мені, що, можливо, від’їзд мій для хлопців сюрпризом не буде. Бо вони ж могли все навмисне так зробити, щоб прибрати мене. Знали, що не люблю я, коли людей гноблять, одразу й артіль прибрали, й Івана Карповича, щоб не заважав. Мабуть, дуже вже близько підійшли до скарбів, раз усі їм зайві були. Ач, хитруни. Згадав я лисяче обличчя Іллі, та й Лісімах той теж хитромудрий. Аж засміявся. Подумали хлопці, що обдурили мене. Тільки нащо мене дурити? Я на їхні скарби не претендував, частки собі не хотів. Нехай спробують золото обдурити, тоді подивимося.

Ще трохи проїхав, а потім подумав про Агнешку. І стало мені за неї лячно. Дитя ж іще, дитя безневинне, яке могло постраждати. Зупинив я коня. Подумав. Хто вона мені? Ніхто. Винен я їй щось? Не винен. Чи впевнений, що загрожує їй щось? Не впевнений. Чи смішно виглядатиме, що поїхав спочатку, а потім повернувся? Смішно, несерйозно.

Тільки повернув я коня і назад поїхав. Бо інколи не голови слухатися треба, а серця. Хай би що голова не казала, а знав: як трапиться щось із пані Агнешкою, до кінця життя картатиму себе. Нехай краще блазнем виставлюся, а спробую її захистити.

Поїхав назад, уже і їсти хотілося, і заморився, потім іще й задрімав, а кінь із дороги зійшов. Трохи заблукали. Довелося згадувати мапу, на небо дивитися і так з’ясувати, де північ і куди мені їхати. Поїхав. Степом наблизився до паралатівської могили, яку здаля видно було, бо палали там смолоскипи на горі. Здається, поспішали хлопці, працювали і вночі. Я коня відпустив пастися в ярку, а сам заліг на краю і спостерігав. Згодом побачив одного вершника з паралатівських мужиків, потім іще одного. Крутилися вони навколо Кургана навіть уночі. Вже збирався їхати, коли помітив рух. Компаньйони вилізли з розкопу