Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А якби ви не прийшли? — запитала я.
— Я — єдиний чаклун у Польні, якому вистачає сил його стримувати, — мовив Дракон без особливої зарозумілості — констатував факт. — Вона випробовує мою силу раз на кілька років, а десь раз на десятиліття здійснює серйозну спробу — на кшталт цього, останнього нападу на твоє рідне село. Двернік відділяє від краю Пущі лише одне село. Якби Пуща спромоглася вбити чи заразити мене там і вкоренити серцедерево, вона до прибуття іншого чаклуна поглинула б як твоє село, так і Заточек, і впритул підійшла б до східного проходу до Жовтих Боліт. А звідти вона — якщо змога — пішла б далі. Якби я дозволив направити по смерті Крук слабшого чаклуна, зараз уже була б поглинута вся долина.
Те ж саме відбувається з росьїнського боку. Там за останнє десятиліття втратили чотири села та ще два до цього. За наступні десять років Пуща досягне південного проходу до Києвської провінції, а тоді… — він знизав плечима. — Гадаю, ми дізнаємося, чи може вона розповсюдитися гірським перевалом.
Ми сиділи мовчки. У його словах мені ввижався повільний, але невблаганний наступ Пущі на мій дім, на всю долину, на весь світ. Я уявила собі, як в облозі визираю вниз із вікон вежі на численні темні дерева, на шепітний, сповнений ненависті океан у всіх напрямках, який хилиться од вітру, а довкола не видно жодної іншої живої істоти. Пуща задушить їх усіх і затягне під своє коріння. Як це було з Поросною. Як це було з Касею.
Моїм обличчям повільно — неквапливим потоком, а не тяжким риданням — стікали сльози. Я вже була надто спустошена, щоб плакати. Світло зовні тьмяніло; відьомські ліхтарі ще не запалали. Його обличчя набуло задумливого виразу, він явно нічого не бачив, а у присмерку його очі було неможливо прочитати.
— Що сталося з ними? — запитала я, щоб заповнити тишу, почуваючись спустошеною. — Що сталося з нею?
Він заворушився.
— З ким? — запитав він, виринаючи зі своїх мріянь. — Ох, з Людмилою? — він зупинився. — Востаннє повернувшись до двору, — нарешті сказав він, — я повідомив їй, що її чоловікові ніяк не зарадити. Я привів іще двох чаклунів із двору, аби засвідчити, що його зараження не піддається лікуванню, — вони були відверто шоковані тим, що я взагалі дозволив йому прожити так довго, — і дав одному з них убити його, — він знизав плечима. — Вони, як це буває, постаралися перевернути це догори дриґом — заздрості серед чародіїв немало. Вони запропонували королю відіслати мене сюди за те, що я приховував зараження. Вони сподівалися, що король відмовиться від цього покарання й зупиниться на чомусь іншому, гадаю, на якомусь незначному чи дріб’язковому потиличникові. Вони були доволі засмучені, коли я оголосив, що їду, хоча що про це думає будь-хто інший.
А що ж до Людмили, то я її більше не бачив. Вона мало не видряпала мені очі, коли я сказав їй, що ми маємо його вбити, а те, що вона тоді сказала, хутенько розвінчало мої ілюзії щодо справжньої природи її почуттів до мене, — сухо додав він. — Але вона успадкувала маєток і за кілька років вийшла заміж за дрібнішого князя, народила йому трьох синів і доньку й дожила до сімдесяти шести років гранд-дамою при дворі. Гадаю, придворні барди зробили в цій історії з мене лиходія, а з неї — шляхетну вірну дружину, яка намагалася за будь-яку ціну врятувати свого чоловіка. На мою думку, це навіть не неправда.
Саме тоді до мене дійшло, що я вже знаю цю історію. Я чула, як її співали. «Людмила та чародій», от тільки в пісні смілива графиня вдавала із себе стару селянку та готувала й прибирала для чаклуна, який вкрав серце її чоловіка, аж поки вона не знайшла це серце в його будинку, замкнене у шкатулці, а тоді викрала його та врятувала чоловіка. Мені защипало очі від гарячих сліз. У піснях не бувало так, щоб зачаровану людину не можна було врятувати. Її завжди рятував герой. Не було бридкого моменту в темному льоху, коли графиня ридала й голосно протестувала, доки троє чаклунів убивали графа, а потім зробила з цього придворну інтригу.
— Ти готова її відпустити? — запитав Дракон.
Я була не готова, але була готова. Я дуже втомилася. Не могла стерпіти спуску тими сходами до істоти з Касиним обличчям. Я аж ніяк її не врятувала. Вона й досі була у Пущі, досі поглинута. Але глибоко в моєму животі й досі здригалося в очікуванні «фулмія», а якби я сказала йому «так» — якби я залишилася тут, поклала голову на руки й дала йому піти, повернутися та сказати мені, що справу зроблено, — заклинання, як я подумала, могло б знову вирватися з мене з ревом і зруйнувати вежу довкола нас.
Я у відчаї роздивилася всі полиці — нескінченні книжки з корінцями та палітурками, схожими на стіни цитаделі. Що як одна з них і досі приховує таємницю, штуку, яка її звільнить? Я підвелася, пішла й поклала на них руки; під моїми нечутливими пальцями були витиснені золотом літери без жодного значення. Мене знову зупинив «Виклик Люта», той прекрасний шкіряний том, який я дуже давно взяла почитати й розлютила Дракона; взявши його, я ще геть нічого не знала про чари, не знала, як багато і як мало можу зробити. Я поклала на нього руки, а тоді різко сказала:
— Кого він викликає? Якогось демона?
— Ні, не мели дурниць, — нетерпляче відповів Дракон. — Викликання духів — усього лише шарлатанство. Дуже легко стверджувати, ніби ти викликала щось невидиме та безтілесне. «Виклик» не робить нічого настільки дурнуватого. Він викликає… — він зупинився, і я з подивом побачила, що він не може дібрати слів. — Правду, — нарешті сказав він, трохи знизавши плечима, наче це недоречно й неправильно, але точніше висловитися він не зумів. Я не розуміла, як можна викликати правду, якщо він не має на увазі можливість викрити якусь брехню.
— Але чому ви тоді так розгнівалися, що я почала його читати? — поцікавилась я.
Він зиркнув на мене.
— Це видається тобі дрібним діянням? Я гадав, що тебе відправив на неможливе завдання якийсь інший чародій при дворі — маючи зі свого боку намір зірвати з вежі дах, коли ти змарнуєш усю свою силу, а твоє діяння обвалиться, і в такий спосіб виставити мене недолугим дурнем, якому не слід довіряти учнів.
— Але це вбило б мене, — сказала я. — Гадаєте, хтось із двору став би…
— Марнувати життя селянки з дрібкою чарівної сили, аби здобути перемогу наді мною — можливо, побачити, як мене, приниженого, викликають назад до двору? — продовжив Дракон. — Звісно. Більшість придворних ставить селян на один щабель вище за корів і дещо нижче за своїх улюблених коней. Вигубити тисячу вас у сутичці з Росьєю через якусь незначну перевагу на кордоні для
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, що не мають коріння», після закриття браузера.