Читати книгу - "Таємна вечеря"

Яка сама собі — найтяжчий ворог, Що викохала у душі раба?» ... Погідний вечір догасав, як ватра, Скрадалась тихо ніч із-за горба. «Уранці буде добра молотьба», — Буденно перемовлювалась варта. І гетьман ворону сказав: «То справді Нестерпна мука і тяжка ганьба: Нести впокорено тавро раба, Б’ючи поклони ідолу неправди. Але ж раба — раніше чи пізніше — Зведуть з колін хоча би ... канчуки. Мене тривожить, вороне, страшніше: Щоб нас не заманили в козачки. Попустять віжки, — ніби вже й вільніше. Надягнуть вишивані сорочки. Дозволять друкувать крамольні вірші, Уділять чарку з панської руки. Заручать пам’ять і приручать крила, Почеплять шабельку на килимку: Злітай, козаче, в голубінь стрімку! Та от смикнешся, а злетіть несила: Душа ж бо на чужому повідку. Страшніше смерті — воля на приколі, Коли душа у ліжнику дріма, І спить одвага, як могила в полі, І ти уже не відчуваєш болю, І навіть ... ворога тобі кат-ма. Не дай нам, Господи, такої долі! — І, здавши повід вірному джурі, Полковникам сказав: — По цій розмові Пора до сну. Недовго й до зорі. Нехай пригублять чарку кобзарі: Уранці починаємо, братове». * * * Смерть, зачувши сталі дзенькіт, Опустила вічі. ... Засвіт стали козаченьки До тяжкої січі. II
— Здоров будь, гетьмане! То як там... на коні? — Запитую через тривіччя з гаком. Відлуння запит поверта мені. Мовчить