Читати книгу - "Поки Бог спить"

Щойно Данько, Вишатич та Путятич опинилися на самоті, бойовий побратим одразу ж обійняв молодого воїна.

— Данько! Ти поводишся, як задерикувате хлопча! Скільки сил знадобилося, щоб випросити у князя цей лист! Я двох коней загнав — боявся запізнитися. А ти все псуєш!

— Що ти робиш, хлопче? — Вишатич схопив Данька за руку. — Я ж усе можу втратити через тебе!

Данько обережно розчепив долоню старого боярина.

— То ви боїтесь за ваші землі?

— Не жаль мені земель моїх, срібла або кун. Я боюсь, що кривда моя буде не відомщена! — заплакав старий.

— Все в руках Божих. І я не даремно викликав усіх трьох. Знаючи цю гадючу породу: Ратка, Славуту, Твердислава, від них можна коли завгодно, навіть після перемоги над котримсь із них, чекати удару ножем у спину. А так ось вони всі тут. Я пішов до церкви. Не заважайте мені.

— Може, тебе супроводити — раптом щось стукне в голову цим розбишакам, — взявся за руків'я меча Ольбег.

— Ні, не треба. Бачите тих двох молодиків, що крутяться біля нас? Кажу вам, що то князь Олег їх приставив, щоб не було бійки чи підлого удару. Хочеться йому поєдинок подивитися.

Церква була дерев'яна, невелика. Всередині було порожньо, лише біля вівтаря стояв молоденький піп. Данько одразу ж підійшов до ікони Божої Матері з маленьким Христом на руках і впав навколішки. Піп співчутливо глянув на нього — певно, звістка про майбутній поєдинок вже прокотилася по всьому Веприку.

Данько схилив голову і гаряче звернувся до Христа і Діви Марії. Він просив їх — ні, не перемоги! Він просив справедливості. «Боже, дай мені наснаги битися за праве діло! Якщо ж я дарма підняв свій меч, хай твоя рука покарає мене». Молодий воїн на мить підвів очі. Божа Матір скорботно дивилася на нього. Данькові здалося, що вона чимось схожа на Світловиду. А може, всі жінки на світі несуть у собі часточку Великої Захисниці сірих та вбогих — адже вони також матері, теперішні або майбутні?

Важка рука лягла йому на плече. Данько обернувся і побачив Ольбега.

— Час.

Півдня минуло, що Данько і незчувся.

Молодий воїн підвівся і пішов за боярином Путятичем.

Біля Бабиного пагорба і на самому пагорбі зібралося вже чимало людей.

Усі стояли, лише князь Олег примостився на якійсь подобі лави. Побачивши Данька, князь підбадьорливо підморгнув йому. Данько зняв кольчугу та шолом, сорочку, а потім подумав і роззувся. Ратковичі, роздягнуті по пояс, але в чоботах, вже чекали його. Данько став на траву, відчувши її м'якість всією стопою, і підняв меч. Один із підлітків, що виконував роль герольда, засурмив у посріблений мисливський ріг.

Бій розпочався. Ратковичі накинулися на Данька, намагаючись одразу ж вирішити долю поєдинку на свою користь. Данько ухилився від разючого удару Славути, відбив меч Твердислава і атакував самого Ратка. Тіун ледве відбив цей удар, але Данько не мав часу атакувати його ще раз і відступив два кроки убік. Ратковичі знову напали на нього, намагаючись узяти у лещата, щоб він не вислизнув. Данькові знову довелося відступати та відбиватися.

Наміри супротивників Данько зрозумів одразу. Оцінив і сили кожного бійця. Славута бився без всякої вигадки, сподіваючись на свій могутній улюблений удар. Твердислав взгагалі був боєць недосвідчений, сам на сам Данько переміг би його одним ударом. Та битися йому довелося проти трьох, і в такій ситуації навіть він ставав небезпечним. Твердислав мав довгі руки, і його меч вже кілька разів загрозливо просвистів біля грудей Данька.

Тіун Ратко був найнебезпечнішим ворогом. Він навіть не намагався уразити Данька на смерть. Але підкручував свій удар, намагаючись хоч трохи зачепити Данька. Розрахунок був простий: поранити супротивника — найкраще відрубати великий палець руки — знекровити його, а потім вбити. Скарати на горло, щоб іншим було не унадно.

Збоку бій здавався грою в кота і мишку, де три жирні кицьки ось-ось зловлять сіреньку. Олег прикусив губу. Старший боярин Дмитро Лазарович нахилився і зашепотів на вухо князю:

— Що я казав? Далеко куцому до зайця! Приріжуть зараз вони його!

— Помовч! — буркнув Олег. — Ще не кінець. Чим чорт не жартує, поки Бог спить…

У цю мить Раткові вдалося-таки поранити Данькові кисть. Рана була неглибока, але з неї широкою хвилею бризнула яскраво-червона кров. Глядачі, більшість яких вболівала за Ратка і Славуту, радісно загукали. Відчувши близьку перемогу, Ратко вичі почали насідати. Вони важко дихали перегаром, але чужа кров надала їм сили.

Данько зрозумів, що треба діяти негайно. За кілька хвилин він втратить занадто багато крові і стане легкою здобиччю ворогів.

Бойове щастя і цього разу йому посміхнулося. Славута в черговий раз схибив, і це дало Данькові можливість тієї ж миті його атакувати. Він ухилився від удару, мало не розпластавшись по землі, а коли меч просвистів поряд із вухом, рубонув нападника по нозі, трохи нижче коліна. Щось тріснуло.

Славута заволав нелюдським голосом, зронив меч і впав на землю. Високий чобіт дещо пом'якшив удар, але було зрозуміло, що він вже самотужки не встане. Ратко кинувся закрити Славуту від повторного удару, а Твердислав залишився розгублено тупцювати на місці.

— До мене!!! — загорлав Ратко синові, однак було запізно. Данько вже вдарив його мечем. Раткович, здавалося, відбив його, але Данько зробив ще один крок і прохромив бідоласі живіт.

— А-а-а!!! — заволав Ратко і кинувся на Данька. Молодий воїн крутнувся на місці, і ворожий меч проткнув повітря. А Данько, що завдяки своєму маневру опинився за спиною тіуна,