Читати книгу - ""Людина без нервів""

Лейтенант більше не дивився на хлоп'ят:

— Так. Добре… У нас перервано зв'язок з Марсом. Візьміть із собою двох чоловік і відновіть зв'язок.

Ставши струнко, винахідник повторив:

— Наказано взяти двох чоловік і відновити зв'язок з Марсом.

— Правильно. Ви знаєте, що Горчаков не дійшов?

— Знаю, товаришу лейтенанте.

— Ідіть. Виконуйте.

Знову віддавши честь, винахідник чітко повернувся і вийшов, трохи спіткнувшись на порозі.

Лейтенант знову звернувся до хлопчиків:

— Марш у землянку! І не швендяти у мене! Зрозуміло?

Діти поквапом вийшли за двері і повернулися до своєї землянки. Там, як і раніше, було темно, але хлоп'ята вже заспокоїлися.

Із спокійних облич військових у землянці лейтенанта вони зрозуміли, що битва точиться десь далеко і немає чого побоюватися, що вороги ось-ось удеруться в їхнє підземне житло.

Хлопчики ще довго правили теревені, сидячи в пітьмі, і зрештою відчули, що дуже стомилися від пережитих хвилювань і зовсім не виспалися цієї ночі. Вони лягли. Через якийсь час обидва спокійно сопіли.

… Слава прокинувся через кілька годин. У темній землянці пахло махоркою. Було душно. На різні голоси хропіли червоноармійці. Слава повернувся на другий бік і вже крізь сон почув голос телефоніста:

— Алло! Марс! Котра у вас година? Мій стоїть.

Хлопчиків розбудив окрик:

— Вояки! Сніданок проспите!

Під стелею горіла «летюча миша». Бійці сиділи на парах, брязкаючи ложками в казанках. Усі засміялися, коли хлоп'ята підхопилися, здивовано оглядаючись. Слава як ліг, так і проспав цілу ніч, не знімаючи бушлата й мішка. Мишко сплигнув з нар і відразу схопив свій портфель.

— Що ж це ви? Проспали фашистів. Уже вони кілометрів за сорок звідси. Як тепер доженете? — жартували червоноармійці.

Приятелі допалися до сніданку. За весь учорашній день вони майже нічого не їли. З ними пробували жартувати, розпитували їх, але хлоп'ята відповідали коротко, все ще переживаючи учорашній день.

Мишко помітив, що протилежні нари порожні, і спитав:

— А… а де він, винахідник?

Відразу в землянці стало тихо. Обличчя бійців посуворішали.

— У відпустку пішов, — не дивлячись на дітей, сказав один червоноармієць.

— У безстрокову, — додав інший. Лоб його був перев'язаний свіжим бинтом.

Хлоп'ята відчули лихе й замовкли. Один тільки Очередько пробурмотів:

— Добрі були хлопці!

Хлоп'ята зрозуміли, що винахідник загинув, і загинув, можливо, виконуючи лейтенантів наказ. Вони відклали ложки, їсти більше не хотілося. Червоноармійці незабаром пішли, а вони ще довго сиділи мовчки, дивлячись на порожні нари, де лежали дві пошарпані книжки і забута бляшанка з тютюном.

— Ніколи тепер не зробить велосипедика, — промовив нарешті Мишко.

— Загинув, а зв'язок відновив, — сказав Слава.

Колись у кіно хлоп'ята бачили чорні стовпи диму й землі від вибухів снарядів.

Недавно вони чули гуркіт вибухів справжніх снарядів та авіабомб і бачили розтрощені фугасками будинки.

І тепер вони думали про цього дивного бійця, котрий так спокійно пішов за наказом командира кудись туди, де здіймаються ці чорні стовпи, злітає в повітря роздроблене каміння, падають величезні дерева. Вони пригадували кожне його слово, кожний рух.

— Славо!.. А пам'ятаєш, як лейтенант сказав йому: «Горчаков не дійшов». Певно, Горчакова цього також убили.

— Ага! І, виходить, він знав, що, може, сам загине.

— Славо!.. І він навіть оком не змигнув. Наказав командир — він оддав честь і пішов.

— Так. А ще казав, що в нього покликання немає воювати!

Хлоп'ята помовчали. Раптом Слава сплигнув на долівку:

— Мишко!

Мишко підбіг до нього.

— Мишко! Дай слово честі. Дай найстрашніше слово честі: хоч би що трапилося, ми до кінця війни з фронту не підемо!

— Славо, даю слово честі! І знаєш що, Славо? Давай будемо мстити фашистам за винахідника.

— Давай! Нехай ми загинемо, нехай! Все одно ми з армії не підемо.

— Не підемо!.. Славо, ходімо знову до лейтенанта! Нехай він дасть нам яке завгодно завдання. А не дасть — підемо далі, аж на передній край!

Слава замислився.

— Ні, не треба, — сказав він, — треба дисципліни додержувати. Він сам нас викличе. Що ж нас, задарма, чи що, годуватимуть!..

Коли в землянку прийшли червоноармійці на обід, Слава спитав одного з них, чи не може він сходити до лейтенанта, сказати, що їм набридло сидіти без діла, що вони хочуть одержати яке-небудь завдання.

— Е-е-е! — протяг той. — Ви за це не бійтеся, хлопці. Лейтенант про вас не забуде. Він тільки ще не вирішив: чи то роту вам дати, чи батальйон.

Слава похмуро відійшов од нього. Мишко прошепотів:

— Краще не говорити. Тільки й знають, що глузутоть!

Дуже довго тягся час. Навіть учора вони так не, мучилися, як сьогодні. При найменшому шелесті за дверима вони схоплювалися, гадаючи, що то йдуть по них. Та настала й вечеря, а їх ніхто не кликав.

— Що? Ще не одержали завдання? — здивувався Очередько, входячи з товаришами до землянки. — Як же так? Лейтенант мені казав, що гадає вас у розвідку призначити.

Хлоп'ята промовчали. Серця їхні стиснулися. Правду каже цей Очередько чи знову збиткується над ними?..

Повечеряли. Бійці пограли в шашки, потеревенили і повкладалися. Лягли і хлоп'ята, сподіваючись, що хоч завтра скінчиться їхнє чекання. Вони позаплющували очі й лежали зовсім тихо, намагаючись якнайшвидше заснути. Але тут рипнули двері, увійшов хвацький старшина і сказав голосно й весело:

— Ну! Герої тут?.. До лейтенанта!

Немов підкинуті, схопилися приятелі. Гарячково поправляючи сорочку, Слава спитав:

— Навіщо? Не знаєте навіщо?

— Не знаю. Певно, завдання якесь бойове.

Бійці прокинулися.