Читати книгу - "Ловці мамутів"

Між тим Гунач дослідив, що Забіячин загін зійшов до потоку й побрів водою — мабуть, для того, щоб не залишити слідів. Утікачі знали, що їх переслідуватимуть.

Дярга незабаром оклигала, підвелася й спробувала ступити кілька кроків.

Гунач запитав у Мамутика, чи переслідувати втікачів далі, але той змахнув рукою й сказав:

— У табір!

Підтримуючи ще слабу Дяргу, Мамутик поволі рушив до стійбища.

Ловці розмовляли про Забіяку й дійшли висновку, що втеча погано закінчиться для нього.

Ввечері біля таборового вогнища всі жваво обговорювали цю подію. Стало відомо, що втікачі захопили з собою всю зброю й чимало хутра.

— Гаразд, що втекли, — висловив Гунач загальну думку. — Мало користі з них було!

— Плем’я дуже й без них, — припинив Мамутик балачки й призначив нічну варту.

Ніхто вже не згадував про Забіяку та інших утікачів, і життя племені минало, як і раніше.

Та, незважаючи на добробут, плем’я не було цілком задоволене й спокійне. Мисливці стомилися від безупинного вартування проти частих відвідин інших племен, що проходили Моравською брамою. Хоч вони були досить сильні й не боялися, але їм доводилося завжди бути напоготові, щоб відбити можливий напад. Але найгірше було те, що надмірне вживання м’яса спричинилося до важких хвороб. Та й неохайність племені сприяла поширенню захворювань. Потік, з якого брали воду, забруднився від того, що в ньому полоскали нутрощі дичини. Хмари мух, що вкривали запаси їжі, розносили заразу. Посеред стійбища здіймалися купи гниючих покидьків, у повітрі стояв нестерпний сморід.

В таборі спалахнув черевний тиф, у людей випадали зуби, на тілі виникали виразки та нариви. Дошкуляли паразити. Даремно люди мастилися глиною — це мало допомагало. Найбільше хворіло малих дітей. Деякі з них уже вмерли.

Біля вечірнього вогню про все це точилися розмови, й старші ловці висловили думку, що племені слід переселитися звідси.

І от одного дня велике Мамутикове плем’я покинуло брудний осідок над Бечвою. Моравською улоговиною та рівниною під Білими горами воно подалося на північ. За дороговказ їм правила річка Морава.

Щоразу, коли лови були вдалими, плем’я відпочивало кілька днів, а тоді мандрувало далі. Хоча звірини тут було менше, ніж біля Нижньої Бечви, але голоду плем’я не знало, а хворі почали одужувати.

Плем’я мандрувало вже кілька тижнів. Долина, якою воно йшло, поступово вужчала — гори стискали її з обох боків, і незабаром виявилось, що плем’я майже оточене високими вершинами. Цим напрямком далі йти було неможливо. Довелося цілий день повертатися назад. І тут плем’я зустріло велике стадо оленів.

— Вони поведуть нас! — промовив Мамутик і звелів мисливцям ретельно стежити за стадом. Щодня ловці вбивали двох-трьох оленів, які хоч трохи відставали, але самого стада не чіпали. Тільки йшли назирці за ним. Вів стадо могутній самець з високими рогами й довгою білою гривою. Мисливцям дуже кортіло напасти на нього, але вожак стада був надто обережний і досвідчений.

Олені посувалися на захід широкою рівною долиною уздовж річки. Обабіч долини здіймалися невисокі пагорби. Тварини, напевно, тікаючи від комарів та мух, шукали відкриту місцевість, розташовану вище, ніж тепла моравська долина.

Комарі роями вкривали і звірів, і мисливців. Звірі та люди тупо зносили біль — боротися з комарнею не було ніякої змоги. Єдиний порятунок від цієї погані — втеча до інших країв.

Через кілька днів олені почали нестримно втікати від настирливих ґедзів і залишили мисливців далеко позаду.

Плем’я трималося тепер нової річки, що текла на захід горбкуватою лісистою країною, де звірів було мало. Досвідчені мисливці казали, що кожна річка веде до широкої рівнини, тож, певно, й ця тече до низини, багатої звіриною. Тому плем’я не гаяло часу і поспішало вперед.

А й справді, річка довела ловців до Лаби в неозору безкраю рівнину. Першого ж дня вони вполювали тут великого мамута й на деякий час стали табором.

Розвідники радили племені рушати ще далі на захід. Там чудові плоскогір’я, багато оленів та коней.

Тож уперед, за сонцем!

Гунач, найкращий слідопит племені, вже третій день переслідує стадо оленів, яке мандрує з полабських мочарів на літні пасовиська в Південно-чеському підгір’ї.

Гунач, пригинаючись, перебігає від гущавини до гущавини, ховається під крислатими гілками й уважно стежить за стривоженим стадом. У тремтячих руках мисливець стискає кам’яну булаву. Від хвилювання він часто кліпає очима, але обличчя в нього немов усміхнене — то від страшного шраму, що перетинає Гуначеві одну щоку. Цей шрам — згадка про відчайдушну боротьбу в печері з ведмедем, який мало не вирвав хороброму ловцеві геть усе підборіддя. Гунач, дужче схожий на горилу, ніж на людину, плямкає губами, ніби вже жує соковите оленяче м’ясо. Цього дня ще ніхто з племені нічого не їв…

Олені були чимось налякані. Вони тільки трохи попаслись, а потім знову подалися далі. Самиця-вожак весь час тримала ніздрі проти вітру й не паслася, як решта.

Гунач вирячував очі й нервово тупцяв на місці. Здобич так близько! Коли б це й інші мисливці були вже тут! Чого вони там забарились, ледацюги? Якщо не прийдуть вчасно,