Читати книгу - "Одіссея капітана Блада"

Перший том Піта заповнений виключно спогадами про події, що відбулися до першого приходу Блада на Тортугу. Том цей, так само як і зібрання протоколів державних судових процесів, поки що є головним, хоча й не єдиним джерелом, звідки я брав матеріали для розповіді.

Піт наполягає на тому, що саме обставини, які я щойно виклав, і тільки вони примусили Пітера Блада шукати притулку на Тортузі. Він пише докладно і пристрасно (а це свідчить, що в той час були й протилежні думки), що ні Блад, ані його товариші навіть на думці не мали приєднатися до піратів, які, прикриваючись напівофіціальним захистом французів, зробили з Тортуги лігво, звідки виходили на страхітливий піратський промисел. Нападали головним чином на іспанські кораблі та колонії.

Спочатку Блад, як розповідає нам Піт, мав намір добратися до Франції або до Голландії. Але за довгі тижні марного чекання судна, яке могло б доставити його в одну з цих двох країн, він помалу витратив усі свої гроші. Літописець свідчить, що в ті дні він помічав у свого друга ознаки якогось прихованого неспокою. На думку Піта, саме цей неспокій та бездіяльність і призвели Блада до зловживання міцним вест-індським спиртом, до якого він так був пристрастився. І, власне, через це Блад опустився до рівня заклятих авантюристів, з якими він зустрічався на березі. Я не збираюся звинувачувати Піта в навмисному вигадуванні якихось виправдань для свого товариша, бо в ті дні й справді душа Пітера Блада не знала спокою. З думки не йшла Арабелла Бішоп, а вона, безумовно, в його житті посідала найперше місце. Чарівність дівчини, та недосяжність щастя з нею зводили його з розуму. Він любив Арабеллу, хоч і розумів, що вона втрачена для нього назавжди. Збираючись до Франції чи Голландії, він не мав перед собою ясної мети, не знав, що, власне, він там робитиме. Та що й казати, він був збіглий раб, людина поза законом для батьківщини і бездомний вигнанець для будь-якої іншої країни. Лишалося море, гостинне для всіх, а особливо принадне для того, хто оголосив справжню війну суспільству.

Отже, взявши до уваги ту непосидючість Блада, яка в свій час спокусила його до мандрів просто заради пригод, зваживши, що цей потяг до мандрів був посилений безрозсудністю, породженою вигнанням, а також, врахувавши те, що його військовий досвід та вміння командувати кораблем лише підсилили спокуси, які постали перед ним, навряд чи хто дивуватиметься або дорікатиме йому за те, що він кінець кінцем здався. До того ж не забувайте, що спокусливі пропозиції не лише від знайомих піратів-авантюристів, постійних відвідувачів таверн Тортуги, але й від губернатора острова Тортуги д'Ожерона, який забирав у піратів десяту частину здобичі за право стояти в гавані. Крім того, д'Ожерон непогано заробляв і на комісійних дорученнях, беручи готівкою і видаючи натомість векселі, що оплачувались у Франції.

Професія, яку можна було б назвати ганебною, коли б на захист її висловлювались тільки брудні, підпилі авантюристи, мисливці, лісоруби та прибережні збирачі того, що викидається морем — всякі там англійці, французи, датчани — ставала почесною, замалим не офіціальною формою каперства, коли її визнавав вишукано одягнений, немолодий джентльмен, який, представляючи «Французьку Вест-Індську компанію», здавалося, представляв саму Францію.

Більше того, всі, хто втік з Пітером Бладом із барбадоських плантацій і не знав, куди подітись, не виключаючи і Джеремі Піта, в якого потяг до моря був у крові, — усі вирішили приєднатися до великого «берегового братства», як називали себе пірати. І всі вони приєднали свої голоси до тих, хто вмовляв Блада й надалі бути їх ватажком і присягався віддано йти за ним, куди б він їх не повів.

Отож, із слів Піта видно, що Блад під тиском зовнішніх і внутрішніх причин поступився, поплив за течією долі.

— Fata viam invenerunt,[42] — висловився він сам відносно цього.

Якщо Пітер і опирався так довго, то його стримувала, на мій погляд, думка про Арабеллу Бішоп. Те, що їм, можливо, не судилося більше зустрітися, не мало тут ніякісінького значення. Він малював собі в уяві, з яким презирством вона почує, що він став піратом, і це завдавало йому такого болю, наче все це було справді. Навіть і тоді, коли він остаточно погодився стати піратом, думка про Арабеллу ніколи не залишала його. Пітер Блад пішов на компроміс із власною совістю, яка під впливом спогадів про Арабеллу зробилась такою вразливою. Однак він поклявся, що думка про неї завжди допомагатиме йому тримати руки чистими, навіть у цій відчайдушній професії, за яку він брався. Він, мабуть, ніколи не мав навіть ілюзорних надій добитися любові цієї дівчини або взагалі побачити її, проте пам'ять про неї повинна була завжди жити в його душі, як зразок чистого, величного. Любов, якій не судилось користуватися взаємністю, нерідко залишається провідним ідеалом людини на все її життя.

Зважившись стати піратом, Блад енергійно почав готуватись до піратського життя. Д'Ожерон — найлюб'язніший з усіх губернаторів, позичив йому грошей для відповідного обладнання «Сінко Льягас», перейменованого тепер на «Арабеллу». Блад дав фрегату це ім'я не без вагань, боячись відкрити свої почуття. Але його барбадоські друзі сприйняли це як звичайний прояв живого гумору, властивого їхньому командирові.

Блад непогано розбирався в людях. До двох десятків своїх прихильників він одібрав ще шістдесят чоловік з різних авантюристів, що тинялися на Тортузі. Як було заведено серед «берегового братства», з усіма ними він уклав угоду, за якою кожному сплачувалась певна частка від захопленої здобичі. Проте, щодо всього іншого, то ця угода дуже відрізнялася від загальноприйнятих там договорів. На борту «Арабелли» суворо заборонялася та огидна анархія, яка звичайно панує на піратських суднах. Ті, що плавали з Бладом, зобов'язувалися дотримуватись суворої дисципліни і в усьому підкорятися йому та обраним ними ж офіцерам. Кому цей пункт