Читати книгу - "З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни, Віталій Масловський"

700 тисяч мирних жителів і понад 200 тисяч радянських військовополонених, в Станіславській області — понад 300 тисяч чоловік, в Тернопільскій — понад 260 тисяч мирних жителів та близько 30 тисяч військовополонених). Були ліквідовані понад 500 тисяч євреїв, які проживали в Галичині до війни. Близько 450 тисяч галичан було вигнано в гітлерівську Німеччину на рабську працю, чимало з них загинули від непосильної праці, голоду і хвороб: Тільки у Львові від рук гітлерівців та їх пособників загинуло півмільйона чоловік (в Янівському концтаборі — понад 200 тисяч, в «Цитаделі» («Шталаг-328») — 142 тисячі військовополонених, в єврейському гетто («Юденлаг») — 136 тисяч чоловік. Львів був єдиним у світі містом, де перебували три концтабори смерті і, по суті, першим у смертоносному списку міст Європи (опріч блокадного Ленінграда, де люди гинули, в основному, від голоду), населення якого загинуло насильницькою смертю. Якщо в Україні в час минулої війни загинув кожний шостий громадянин, то в Галичині — кожний четвертий.

Такі страхітлива статистика гітлерівської окупації Галичини. Чи вина в цьому тільки одних гітлерівців?

Відповідь на це питання ще дадуть історики.

Як характеризує діяльність ОУН-бандерівців «коляборант» К. Паньківський

Справа тут не так-то й проста, якщо зауважити на те, що між націоналістами було і є чимало непорозумінь. Одні вважали себе «патріотами», інші — «зверхпатріотами», треті — «патріотами від Бога». Про народ, про трудовий люд України ніхто з них, звичайно, не думав. Всі такі «патріоти» вважали себе «націоналістичною елітою» над тим «народом». Однак, вся ця «еліта» в час минулої війни переважно прислуговувала гітлерівцям. А згодом опинилась за кордоном не по своїй волі, зрозуміло. Хто вигнав їх із «рідної землі»? Сталін і Берія? В цьому ще треба достеменно розібратися.

Однак, надамо слово Паньківському.

Тут Паньківський, звичайно, грубо помилявся. Бо після «непорозумінь» з гітлерівцями 30 червня 1941 р. ОУН-бандерівців не збиралася активно боротися проти гітлерівської Німеччини. Вони аж до весни 1943 р. не вступали хоч би в який-небудь мізерний конфлікт з окупантами, а займали суворо нейтральну позицію і чекали на сприятливі умови для своїх тактичних і стратегічних дій. Ті ж окремі примітивні інциденти після весни 1943 р. до весни 1944 р. виникали на рівні низових підрозділів УПА в силу якихось непорозумінь ни з метою отримати зброю, якої не вистачало, або ж пререшкодити мародерству поліційних підрозділів окупаційних властей. Парадоксом, є те, що колишні диверсійні батальйони Абверу «Нахтігаль» і «Роланд» стали «охоронними» каральними підрозділами військ СС в боротьбі проти білоруських партизанів, та що Бандера, Стецько та інші керівники ОУН-бандерівців відсиджувались в цілості і ситості в Заксенхаузені, що всі оунівці (бандерівці і мельниківці) продовжували вірнопіддано служити в органах окупаційної адміністрації. Та й у формуванні дивізії СС «Галичина» брали участь не тільки мельниківці, але й бандерівці, прагнучи водночас переманити на свій бік частину есесівців-дивізійників.

Судячи по характеристиках, поданих у книзі «Роки німецької окупації» Паньківський добре знав інтегральних націоналістів Галичини в довоєнний період, хоч до них особисто не належав. Він, зокрема, писав: «Впродовж п'ятнадцяти років (1924–1939) я мав змогу спостерігати дразливий… істеричний націоналізм… Спочатку УВО, а потім ОУН. Позитивної програми поза загальною фразою «визвольна боротьба» і «духовне переродження нації» організація не мала…». Однак, зауважує Паньківський, «мусімо ствердити, що… націоналізм відіграв велику, позитивну ролю в поборюванні радянофільства й упадку духа після невдач визвольних часів…» Згодом прийшла молода генерація войовничих націоналістів і вже в 1932 р. крайова екзекутивна ОУН прийняла рішення про те, щоб на «все українське суспільство накликати репресії…» польських властей. Ця молода генерація діяла під ідеологічним впливом Донцова, «затроєна злісною партійщиною». «На спокійній галицькій землі зродився в рядах ОУН новий тип фанатичного професійного революціонера із сліпим послухом проводові, із посвятою аж до смерти, із одинокою вірою в націю і революцію, кличем якого стало: «Нація понад усе!». 176

Зупинити цей фанатизм було неможливо, відзначав Паньківський, бо сили помірковані були заслабі. Тому в ОУН панувало жорстоке становище: «Провідництвр в організації, яка вважала себе тоталітарною і пропагувала тоталітаризм, було тільки на словах, фактично внутрі панував хаос, дивно сплетений із сліпою дисципліною найідейніших, але найменше вироблених одиниць…». 178

Подібних характеристик не знайдеш в інших націоналістичних авторів. Паньківський бачив ці справедливі оцінки мов би зсередини.

Паньківський далі відзначав, що з приходом гітлерівців восени 1939 р. в Польщу, «до голосу прийшли всюди крайні націоналісти. На українському відтинку (тобто в Західний Галичині і Холмищі — В. М.) ОУН вийшла з підпілля на поверхню життя. Переважна частина керівних, але також велика кількість рядових членів ОУН, перейшли Буг і Сян до генерального губернаторства (тобто із західних областей України під захист гітлерівців — В.М.). Першу групу становили в'язні польських тюрем… Нова влада взяла їх під свою опіку та примістила на свій кошт не тільки в домах відпочинку і санаторіях. Перед ОУН відкрилися перспективи керівництва, не тільки почесті, але й відповідальність… Замість сподіваного керівництва, організація принесла нашому громадянству розбрат, двоподіл і братовбиство…». 179

А далі Паньківський подав ще одну немаловажну інформацію:

Однак, назважаючи на всі ці непорозуміння, незгоди і братовбиство, Паньківський називає діяльність усіх оунівців в 1939–1941 роках в «генерал-губернаторстві» «медовими місяцями співпраці з німцями».

ДИВІЗІЯ СС «ГАЛИЧИНА»

Створення дивізії

Будучи головою Львівського (Галицького) крайового комітету і водночас заступником голови Українського центрального комітету, К. Паньківський був не тільки учасником творення дивізії СС «Галичина», але й одним з її головних засновником: «Ми бажали дати світові знати, що існуємо і хочемо жити», — патетично заявляв він, намагаючись пояснити причину ствоерння цього есесівського формування.

Далі він запевняв, що «настанова загалу нашого громадянства до творення дивізії була позитивною, в її будові громадянство приймало активну участь». Але Паньківський не називає тих, хто належав до того «громадянства».

Паньківський подає коротку передісторію творення цієї дивізії: участь «українського легіону» під командою колишнього петлюрівського полковника Р. Сушка «в поході німців на Польщу» у вересні 1939 р., і про спроби ОУН-мельниківців напередодні та в перші дні війни створити на боці гітлерівців подібні формування. Але ця затія потерпіла невдачу. Зате ОУН-бандерівців створила в складі Абверу диверсійно-каральні батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», про які ми вже доволі часто згадували.

Панківський:

Тут же Паньківський додавав: «Цей набір мав бути пробним і його мали перевести без розголосу», тобто таємно.

І далі:

«Ми жили, — писав далі Паньківський, — в тому часі