Читати книгу - "Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович"

— Уперед, братан! — скомандував він, умостившись коло мене на передньому сидінні. — Поїдемо діла робити.

Я зробив тупе обличчя й так рвонув з місця, що аж протектори завищали.

— Давай по окружній, а там я покажу… — звелів Хобот. І через пару хвилин: — Що це за розборки були вчора на ринку?

— Розборки?.. А… баригу одного трохи провчили. Заяву гад, написав у мєнтуру!

— Ну й що?

— Фейс трохи почистили та по базару водили, — щоб усім видно було, як заяви писати. А так все о' кей!

Хобот скоса зиркнув на мене.

— Барига втік! — помовчавши, озвався він. — Сьогодні вночі.

— У… утік?! З контейнера?

— Ну! Вранці одімкнули, — а там і кіт не валявся!

Я зобразив на своєму лиці напружену роботу мозку.

— Може, він цей… електросенс якийсь? — нерішуче висловив я припущення.

Хобот зареготав.

— Та ні, братухо! — ляснув він мене по плечу. — Якась наволоч випустила його та й годі… А ти, я бачу, простий — ну як двері!.. Сюди! — показав він ліворуч.

Я збавив газу й поволі звернув із магістралі на вузьке асфальтове шосе, котре щезало в сосновому лісі.

— Тепер давай поговоримо про справи! — сказав Хобот, коли обабіч дороги замигтіли кудлаті сосни. — Ви удвох із отим, як його…

— … з Барабашем! — буркнув я.

— … з Барабашем повинні були їхати на завдання. Але перед цим тебе хоче бачити один чоловік.

— Чоловік?.. — перепитав я. Хобот кивнув.

— Той, кому належить уся оця справа. Авторитет!

— А… а ти хто ж?

— А я, — терпляче сказав Хобот, — бригадир! Хоч усі вважають, що я працюю сам по собі. Це, звичайно, так… але, з іншого боку, й не так.

– І він хоче мене бачити?

— Ну!

Авто вихопилося з лісу, і я уздрів засніжене поле, на якому, ніби гриби з червоними шапками, височіли стрімкі кам'яниці, криті шарлатовою черепицею. Все це мало вигляд казкового містечка: барвисті покрівлі на тлі білого снігу, овальне озеро, що лежало в улоговині, церква з височенною шпичастою дзвіницею, стилізованою під Готичну вежу. Зусебіч селище було обнесене цегляною огорожею з колючим дротом, і я втямив, що мешкають у цій місцині тяжко заможні люди, — серед голоти оці скупчення суперсучасних кам'яниць прозивають зазвичай Царським Селом.

— Братва побудувалася! — гордо сказав Хобот. — Наші всі тут живуть… чужих і одного нема!

— А церква для чого ж?

— Не поняв?

Я знову зробив тупе обличчя.

— Ну, що вони в ній роблять… сатанізмом займаються?

— Чого це раптом! — Хобот підозріло зиркнув на мене. — Моляться… й те, як його… сповідаються! Паски святять…

– І що, піп одпускає гріхи?

— А де він, у хріна, подінеться! Хай спробує тільки…

— А певно! — дико посміхаючись, підтакнув я. — Зразу фейса начистять…

Хобот знову глянув на мене й засопів.

— А як же ж інакше! — буркнув він по хвилі.

Я поминув селище й, скинувши газу, звернув у ялиновий гай, що густо поріс на схилах розлогої балки. Ну, ландшафт був тут мальовничий — прямовисні урвиська, з яких стирчало грубе покручене коріння, маленька річечка, що зміїлася на дні величезної долини, товсті верби, що височіли на болоті, де шелестів сухий торішній очерет… Вузька стьожка шосе бралася й бралася в діл, петляючи поміж кручами, — аж зненацька плигнула вгору, і я знову притиснув акселератор. Ще один закрут — і шосе вперлося у глухі залізні ворота біля яких стояв бецман у камуфляжі й із рацією напоготові.

— Здорово, браток! — гукнув Хобот з вікна. Бецман підніс рацію до вуст.

— Папа, я третий! Люди к тебе… Хобот с братвой, да! — У рації щось зашкабарчало. — Вас понял, запускаю.

Броньована плита воріт безгучно від'їхала вбік, поволі щезаючи в грубій цегляній стіні. Я заїхав на подвір'я і, розвернувшись, припаркувався під огорожею.

— Ну як? — глянув на мене Хобот, коли ми вилізли надвір.

Я покрутив головою. Височенний Готичний замок з лускатою покрівлею, численними вежами, нішами та статуями якихось міфічних потвор гордо височів над проваллям, впираючись шпилем просто в низьке розкошлане хмар'я. Усе тут аж кричало про тяжкий маєток і воістину великопанський розмах, — і грубі кам'яні плити, якими було встелено дворисько, і здоровецький критий басейн оддалі, в якому парувала підігріта вода, і, звичайно ж, неозора територія садиби, що захоплювала добрячий шмат ялинового лісу.

— Зброя? — перепинив нас у передпокої кощавий чолов'яга з метким пронизливим поглядом.

Я дістав з наплічної кобури парабелума й поклав на інкрустований столик. Хобот кинув поряд із моїм пістолетом свого люГера й допитливо глянув на чолов'ягу.

— За мною! — скомандував той суворо.

Ми піднялися на другий поверх, і чолов'яга делікатно стукнув кісточками пальців у різьблені двері. Хай йому дідько, подумав я, це ж морений дуб… та ці одні двері коштують не менше п'яти тисяч доларів!

— Заходьте! — звелів чолов'яга.

Це була величезна кімната з фіГурними панелями, й одна стіна в неї була шкляною, од чого як на долоні видно було не лише всеньку долину і ялиновий гай на її схилах, але й поле із його селищем, озером і шпичастою дзвіницею.

— Здоров, шеф! — сказав Хобот, ступаючи до чоловіка, котрий сидів у фотелі, — ось, привів його тобі…

— Здрастуй, здрастуй… друг мордастий! — озвався той і подав йому руку.

Я глянув на цього типа — й мало не вилаявся од подиву. Чоловік, який сидів коло вікна, був одним із тих політиків, чиє ім'я щодень мусується на сторінках преси, і не тільки політиком, але й депутатом парламенту, і не тільки нардепом, але й фінансовим оліГархом, котрий разом із цілою тічкою