Читати книгу - "Безумці, Олександр Ашотович Насібов"

— Та коли ж ви нарешті відправите мене? — знову питає Рішер, і в голосі її чути лихі нотки.

— При першій нагоді. Потерпіть. Інтереси нації вимагають. Ще півроку, рік… Стійте!

Абст кидається до Рішер, яка миттю дістала щось сховане на грудях і піднесла до рота.

В карколомному стрибку йому пощастило відштовхнути руку Рішер. На підлогу падає невелика склянка. Слідом за нею осідає на підігнутих ногах жінка. Абст підхоплює її, укладає на столі, трохи піднімає їй віко, мацає пульс. Видно, стан Рішер викликає в нього занепокоєння. Знайшовши очима злополучну склянку, він обережно бере її, роздивляється, нюхає.

Глюк, котрий тільки-но ввійшов, повільно наближається.

— Отрута? — неголосно каже він.

Абст коротко киває.

— Встигла?

— Ні…

— Що ж тоді з нею?

— Ще не знаю, — Абст оддає йому склянку. — Закинь подалі. Вертайся з носилками.

Глюк бере склянку з отрутою. Схилившись над столом, Абст стежить за пульсом Рішер.

Та розплющує очі й, упираючись долонями в стіл, намагається сісти. В її очах страх.

— Що з вами?

— Ноги… — зойкнула Рішер. — Я не відчуваю ніг!

І знову втрачає свідомість.

Біля дверей шурхіт. Це повернувся Глюк. Він прийшов не сам. З-за його плеча виглядає крановщик.

— Ну то що з нею, шеф? — запитує Глюк.

— Відібрало ноги.

— Хай йому дідько! Завжди клопіт з бабою. Тоді теж була істерика, тиждень лежала, не маючи сили вимовити слова. Тепер — ноги!.. Як же ми будемо самі?

— Не знаю.

— Без лікаря загинемо, шеф. Чи кинете геть усе й будете тягти за неї?

Абст виймає пістолет з кобури на паску Рішер.

— Візьміть її, покладіть у ліжко і повертайтесь.

Глюк та крановщик стягають жінку з столу, кладуть на носилки й виходять.

Крановщик та рудобородий повернулися до печери й розмовляють з Абстом. Говорить крановщик. А втім, тепер Карцову зрозуміло, що підняття, з води вантажів та буксирувальників — побічне заняття цього невисокого, рухливого чоловіка. Головна його спеціальність — радіо: мешканці грота зв'язані із своїми хазяями в Німеччині і, крім того, мають контакт з військово-морською ворожою базою. Там діє їхній агент. От про нього й доповідає зараз радист, точніше, про його повідомлення, прийняті під час останнього радіосеансу. Крановщик доповідає про великий конвой союзників, який от-от має пройти повз базу. Далі — повідомлення про висновки спеціальної комісії, що вивчала наслідки нещодавньої диверсії. Агент твердить: підірваний крейсер посаджено на грунт. Для ремонту його потрібно три місяці. Проте єдиний док, що міг би прийняти крейсер, також виведено з ладу. На ремонт піде стільки ж часу. Отже, півроку на док і корабель, в якому треба залатати велику пробоїну та відремонтувати головні двигуни.

Абст слухає неуважно, наче все, що розповідає радист, він уже знає. Сидить на табуретці, боком притулившись до стіни, немов дрімає.

Радист просить дозволу курити й розповідає далі.

— А засуджений намагався тікати!

При цьому він звичним рухом руки відтягує і без того занадто широкий комір светра, хитає головою на довгій шиї. Голос у нього високий, ламкий, немов у підлітка. Перед кожною фразою, він гучно втягує повітря, як це роблять, коли болять зуби, потім випалює фразу одним подихом, наче боїться, що йому не дадуть говорити.

— Що? — Абст випростовується. — Я не розчув. Ви сказали: втік?

— Намагався, шеф. — Радист жмуриться, долонею тре лисину, пересмикує плечима. — Стрибнув за борт, коли його вели в гальюн. Це сталося вночі.

— Та не поспішай, — бурчить Глюк. — Повільніше кажи, Вальтер!

— Роззява вартовий вивів його…

— Він утік? — перепитує Абст.

— Де там!.. Вартовий ще в повітрі прострочив його з автомата. Хлопець каменем пішов на дно. — Шарпнувши комір светра, Вальтер сплескує долонями і вигукує: — Я гадаю, це був німець, шеф. Так, так, німець, і ніхто більше!

— А як вважає агент?

— Передав повідомлення — і край!

Карцов затамував подих, аби почути все, що буде сказано про його втечу. Та Абст міняє тему розмови.

— Що з італійцями? — питає він. — Учора ви доповідали: човен має прийти через тиждень. Нових даних нема? Увечері в рубці були ви?

— Працювала Рішер, шеф. Та я переглянув її записи в журналі. Нічого нового.

— Італійці… — Абст дивиться на людей, що стоять перед ним. — Ви повинні знати, я давно полюю на одного з них. Уперше я побачив цього чоловіка років п'ять тому…

— Джорджо Пелла? — перериває Вальтер.

— Ви його знаєте?

— Ще б пак! — Радист зморщив у посмішці кругле жовте лице. — Прекрасний плавець, шеф! Я зустрічався з ним до війни, на матчі в Італії.

— Та Пелла не швидкісник. Я хотів сказати, він не спортивний плавець.

— Так, так, — викрикує Вальтер, — авжеж, не швидкісник! Пелла — пірнальник, шеф. У матчі він не брав участі — сидів на трибуні й дивився. А відзначився пізніше, коли ми закінчили. І як відзначився! Спортсменів на катерах вивезли в море. Вибрали чудову місцину,