Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"

— Ой, що ж це я! Може, вип'єте чашечку кави? — раптом підхопилася Ліза. Мабуть, вона сприйняла моє зауваження як натяк.

— Та ні. Дякую. Я з вашого дозволу вже піду. Господиня супроводжує мене до дверей, не без гордості несучи свій випнутий живіт. Гарненька жіночка з природним хистом бути хазяйкою, матір'ю й командиром у сім'ї.

Дивно, як вона могла потрапити в ту ледачу компанію. Либонь, у пошуках чоловіка.

— Ви ще прийдете? — обережно запитує Ліза, проводжаючи мене.

— Не думаю. Навіщо?

— Я не заперечую, але, розумієте, не хотілося б, щоб ці розмови відбувалися в присутності мого чоловіка.

— Будьте спокійні, — відказую я. — І стежте, щоб він знов не почав курити.

— За це не хвилюйтесь, — самовпевнено всміхається Ліза.

Наступний мій візит — на горище. Хоч я кажу «горище», не думайте, що це якесь звалище з розбитими вікнами й павутинням у кутках. Цілком можливо, що спочатку воно мало саме такий вигляд, але то вже давно в минулому. Приміщення просторе, з добре виштукатуреними й свіжопобіленими стінами, зі старанно натертою підлогою, широким вікном, з якого відкривається краєвид на сусідні дахи, зі старовинними, але ще гарними меблями. Веселі фіраночки в синіх і білих квіточках. Чудова репродукція з картини «Шильйонська в'язниця» така приваблива, що й собі хочеться стати в'язнем. Горщик із ніжною крученою рослиною, що вкрила своїм зеленим листям усю стіну.

Дідок, який супроводить мене до цієї горішньої студії, низенький на зріст, але рухливий і витривалий, з породи тих, що живуть, набридаючи своїм родичам, вибачте, аж до глибокої старості. Дивлячись на господаря з висоти свого зросту, я не можу збагнути, як він примудрявся обіймати велетенську постать громадянки Гелевої. На щастя, зараз мене цікавить зовсім інше.

— Ви чудово влаштувалися, — кидаю одну з чергових своїх банальностей, розташовуючись у запропонованому мені кріслі.

Це не крісло, а сама насолода. Сидиш і відчуваєш, як з тебе виходить утома, як ти з полегшенням кудись провалюєшся, і треба добре напружити всі вольові центри, щоб не задрімати. Нічого дивного. Як я вже казав: меблі — старожитні.

— Так, у вас затишно, — повторюю свою банальність у новій варіації.

— Ну, а що ж іще лишається старій людині, окрім як звити собі гніздечко, — відповідає Лічев, якого, з усього видно, більше непокоять, аніж тішать мої похвали.

Господар, здається, з тих людей, які вважають, що коли їх хвалять, їм неодмінно готують якусь пастку. Я закурюю цигарку. Дідусь одразу ж підводиться, підносить мені попільничку й клацає на стіні біля мене якимось вмикачем. Чути м'яке дзижчання, і, на мій подив, дим од цигарки плавно пливе до стіни, зникаючи в невеличкому отворі, що його тільки зараз помічаю.

— Тепер можете курити скільки завгодно, не отруюючи повітря, — пояснює господар.

І тут же самовдоволено додає:

— Мій винахід. За принципом пилососа.

— Хитромудра штукенція. Хоч, як на мою думку, можна було просто відчинити вікно.

— А як узимку? Одчинив вікно — і знов розпалюй грубку. З такою, як у мене, пенсією треба все враховувати.

— Ваша правда, — погоджуюсь я.

— А як вам оце?

Він натискає кнопку над ліжком, і з радіоприймача, що в протилежному кінці кімнати, лине музика.

— Звичайний вмикач, — обережно зауважую я.

— Так, але ж вмикач аж онде. Навіщо мені було робити новий вмикач біля ліжка? Клацнув — і готово! Лежиш собі, хочеш — увімкнув, хочеш — вимкнув.

— Здорово!

— А подивіться, що в кухні… — ще більше пожвавлюється старий.

— Із задоволенням, але пізніше, — пускаю в дію і я свій вимикач. — Зараз я хотів би, щоб ви розповіли мені про свою колишню дружину. Коли ви востаннє були в неї?

— О, коли ж це… мабуть, з тиждень тому.

— А точніше?

— Так, рівно тиждень тому: минулого вівторка. Я це добре пам’ятаю, бо вимагав у неї гроші, а вона мені сказала: у вівторок, мовляв, вона нічого не робить, тим паче не повертає грошей.

— Ага. А які це у вас із нею фінансові справи?

Дідусь якусь мить дивиться на мене трохи спантеличено, з острахом, нарешті відповідає:

— Та вона мій боржник. Наполягала, щоб я залишив їй квартиру, а вона, мовляв, мою частку мені виплатить. І ось уже виплачує п'ять років… Через рік по чайній ложці… і завжди із сваркою. Перехитрила вона мене, та що вдієш. Коли одружуєшся в похилому віці, таке буває…

— Що ви знаєте про Асенова?

— Нічого особливого. Знаю, що він там зупинявся, і все. Я в особисте життя моєї дружини, чи то пак колишньої дружини, не втручаюсь.

— Я зараз питаю вас не про вашу дружину, а про Асенова.

— З Асеновим я бачився один чи два рази в моєї дружини, колишньої. Порядна, пристойна людина… Коли я вчора почув про те, що сталося, це було для мене як грім серед ясного неба… І хто б міг таке зробити?

Старий втуплює в мене свої вологі жовті очиці, наче й справді чекає від мене відповіді.

— Інші теж запитують мене про це саме, — відповідаю, зітхаючи й згадуючи полковника. — А про що ви говорили з Асеновим?

— Про що можна говорити з людиною, яку майже не знаєш! Питав його, як воно там, і таке інше…

— І більше нічого?

— А що ж іще?

— Раніше ви мали власне підприємство, чи не так?