Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Так невдало закінчився цей бій. Поранених козаків та отамана поклали до підземного шпиталю. Решту хлопців взяв до себе Ларіон Загородній, який на той час уже одужав.

За пораненими доглядав фельдшер, а дужчі допомагали слабшим. Атмосфера у шпиталі була дружня. «Співали та розповідали казки, вивчали та імітували вигуки різних лісових звірів та птахів…» Козак Михайло нотував щось у зшиток — хотів для майбутнього історика зберегти деталі боротьби.[238]

Був серед поранених і Явдоким Щербак. Він нещодавно повернувся з більшовицького полону — казав, що втік із-під розстрілу. Хмара і Кібець йому не повірили, але доказів проти Щербака не було, а в наступному бою він ще й отримав поранення в руку. Тож лікувався разом з іншими.

І ось Явдоким, вийшовши вночі подихати свіжим повітрям, не повернувся. Це стривожило козацтво. І недаремно. Невдовзі Щербак повернувся, і не сам. Він привів червоний Володимирський ескадрон.

В обідню пору партизани почули кінський тупіт, а тоді команду: «Стой!»

Явдоким від хвилювання довго шукав пеньок, який закривав вхід у землянку. Нарешті знайшов, підняв і з полегшенням сказав:

— Ось вона, та землянка… Тут п’ятнадцять партизанів, серед них і фельдшер.

Червоний командир через Щербака закликав виходити, казав, що совєтська влада пробачить лісовикам їхній «злочин», та ще й полікує.

— А єслі нє вийдєтє, бомбамі забрасаєм падлєцов!..

Архип Бондаренко вирішив виходити. Він розраховував, що, поки більшовики розбиратимуться з ними, наспіє хтось з отаманів і врятує. Та спочатку з-під землі почали гукати Явдокима, щоб зайшов і допоміг пораненим вибратися нагору. Але той не наважився, бо знав, що його чекає. Тоді вісім тяжкопоранених козаків і отаман вийшли самі. Шість залишились у землянці. Вони перебралися в один кут і забарикадувалися.

– Ґдє астальниє?! — грізно гукнув червоний командир.

— Видужали і розійшлися хто куди. Назад не поверталися, — відповіли ті, що вийшли на світ Божий.

— Врьотє! Єслі нє хатят вихадіть, я іх пахараню в етой зємлянкє.

І до шпиталю полетіли гранати. П’ять бомб кинули москалі. «Землянка завалилася, вихід закрився. Над землянкою знявся стовп диму й пилюки». Москалі поїхали, а козаки вночі відкопались. Микита і Гриць із Чути подалися шукати Хмару, щоб повідомити про зраду Явдокима і полон товаришів.[239]

Архип Бондаренко з козаками в цей час сидів під вартою у школі Веселого Кута. Червоні допустили до них лікаря, давали їсти і пити, дозволили навідуватися родичам. Тож до Кіндрата Головченка і Архипа Бондаренка приходили сестри, які жили у Веселому Куті.

Невдовзі почалися допити. Особливо цікавило москалів, де нині перебуває Хмара, де таємні землянки, скільки партизанів у лісі, чи багато між ними поранених. Та козаки мовчали.

Архипова сестра Текля розповідала, що одного разу отаман звернувся до козаків.

— Дорогі побратими, — мовив він, — не здобули ми того щастя, що хотіли, — незалежної України, але не будемо ми й зрадниками нашої ідеї. Може, наші десь далеко і не визволять, ворог нас знищить, але чесна слава про нас не загине. А зрадник Явдоким Щербак нехай буде проклятий віднині й поки його віку! Щоб його українська земля не прийняла.[240]

Козаки встали й урочисто прокляли зрадника…

«Всі козаки були співучі й гарно співали, особливо Архип, — писав підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко. — Він навіть складав власні вірші. Векла потайки приносила папір та олівці, повстанці дещо там записували й віддавали їй назад. Під час співу довкола школи збиралася прудка й голосиста дітвора: заглядала у вікна й прислухалася до пісень. Приходили сюди й підлітки, хлопці й дівчата, і вони із захопленням слухали та навчалися величавого і натхненного співу самостійників».[241]

Тоді варта почала проганяти дітей, а в’язням заборонила співати. Але ті не слухали і співали до втоми.

Побачивши, що від козаків нічого добитися не можна, червоні закликали людей прийти послухати вирок. Лісовиків вивели надвір і оточили конвоєм. Зачитали список бранців. Із села Цибулевого були Кіндрат Головченко, Архип Бондаренко, Гнат Вовченко, Петро Колісник та Яків Задояний. Михайло Мочар походив із Гутницької. Були серед полонених також Семен Чорний, Дмитро Чухрай і Грицько Чорнобай. Можливо, серед справжніх прізвищ тут названо й псевдоніми. Інший свідок називав серед полонених, крім Архипа Бондаренка, Сергія Чорного, Степана Філіпченка, Сверделя…

Командир Володимирського ескадрону Грецький оголосив, що всі «бандіти» засуджені до розстрілу. Тої ж миті запитав, де вони б хотіли бути похованими. Козаки, порадившись, вибрали галявину при дорозі, що йде з Веселого Кута на Дмитрівку. Грецький «великодушно» погодився і вислав людей копати яму, а козаків відправив до школи, мовляв, нехай ще ніч перед стратою подумають, може, хтось-таки погодиться на співпрацю…

Вранці у вівторок за наказом червоного командира вдарили у великий дзвін. Але народ не поспішав сходитися. Тоді червоний командир наказав зганяти людей силою. Ворожа кіннота розсипалася по селу…

Тим часом на трибуну піднявся «комісар-жид». Він вихваляв комуну, Леніна і Троцького, ганьбив «бандітов». Селяни слухали мовчки. Жінки витирали очі. Форкали коні, часом озивалося плачем немовля.

Комісар покликав на трибуну отамана. Видно, з ним була попередня домовленість, що він публічно відречеться від своєї діяльності.

Архип із