Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

Урешті я якось-таки заснув і вже нічого не чув і не бачив аж до світання, коли, визирнувши з ліжка, знов угледів Квіквега, що так само сидів навпочіпки, ніби пригвинчений до підлоги. Та як тільки у вікно проникли перші промені сонця, він підвівся, задубілий і замлілий, але з веселими очима, додибав до ліжка, знову притулився лобом до мого лоба й повідомив, що його рамазан скінчився.

Вище я вже сказав, що ладен визнати право на будь-яку віру за кожним, аби тільки він не вбивав і не ображав інших людей за те, що в них віра не така, як у нього. Та коли в когось віра набуває таких несамовитих виявів, коли вона обертається на тортури для нього самого й, кінець кінцем робить із нашої землі вкрай невигідний для життя в ньому дім,- тоді я вважаю, що настав час відвести ту людину вбік і посперечатися з нею щодо її віри.

Отак учинив я й тепер із Квіквегом.

- Квіквегу,- сказав я,- лягай-но в ліжко, спочинь та послухай мене.

І почав тлумачити йому, як поставали й розвивалися релігії первісних народів, далі перейшов до різних сьогочасних релігій і невтомно намагався довести Квіквегові, що всі оті пости, рамазани, тривале сидіння навпочіпки в холодних похмурих кімнатах - чистісіньке безглуздя; що вони шкідливі для здоров’я; що вони не дають ніякої користі душі; одне слово, що вони суперечать найочевиднішим законам гігієни та здорового глузду. На додачу я сказав йому, як страшенно прикро мені бачити, що він, у всьому іншому такий надзвичайно розумний і розважливий дикун, отак неймовірно безглуздо тримається свого сміховинного рамазану. Крім того, доводив я, пости підривають наші тілесні сили, а отже, й душевні, а тому й усі думки, зроджені в голові під час посту, неминуче бувають охлялі й немічні. З цієї ж причини більшість побожних людей з розладнаним шлунком перебувають у полоні невеселих уявлень про загробне життя.

- Одне слово, Квіквегу,- сказав я, трохи відступивши від теми,- сама думка про пекло була вперше породжена погано випеченим пирогом з яблуками і відтоді підживлюється спадковими розладами травлення, а ті розлади підтримуються рамазанами.

Далі, намагаючись висловлюватись якнайпростіше, щоб Квіквег мене зрозумів, запитав його, чи хворів він коли на розлад шлунка. Ні, відповів Квіквег, як не рахувати одного разу, і то з досить пам’ятної причини. Це було після великого бенкету, влаштованого його батьком-вінценосцем на честь перемоги у великій битві, коли до другої години пополудні забили п’ятдесят ворогів. Усіх їх з’їдено того ж таки вечора.

- Годі, годі, Квіквегу,- спинив я його, здригнувшись.- Вистачить.- Бо дальші подробиці я знав і сам. Колись я розмовляв з одним моряком, який побував на Квіквеговому острові, і той моряк розповів мені, що, за тамтешнім звичаєм, після перемоги у великій битві всіх забитих печуть на рожнах у саду чи на подвір’ї переможця, а тоді одного по одному кладуть на великі дерев’яні таці, гарнірують їх, наче плов, кокосовими горіхами та плодами хлібного дерева, вкладають у рот кожному трохи петрушки й посилають як гостинець усім друзям переможця - як у нас посилають індиків на різдво.

Одне слово, мушу визнати, що мої зауваги щодо релігії не справили на Квіквега великого враження. Бо він, по-перше, не дуже дослухався до міркувань на цю важливу тему, коли вона розглядалась не з його власної точки зору; по-друге, розумів мене хіба що на третину, хоч я й намагався висловлюватись якомога простіше; а по-третє, очевидно, вважав, що тямить у істинній вірі куди більше за мене. Він дивився на мене з якоюсь ніби поблажливою турботою і співчуттям, наче дуже шкодуючи, що такого розумного хлопця, як я, неможливо схилити до істинно поганського благочестя.

Нарешті ми повставали й одяглися; Квіквег як слід поснідав, умолотивши бозна-скільки всяких чаудерів, аби господиня не розбагатіла надміру на його рамазані, і ми подались на «Пеквод», колупаючи в зубах кісточками з палтуса.

18
ЗАМІСТЬ ПІДПИСУ

Ми ще йшли причалом до судна - я та Квіквег із гарпуном у руці,- коли капітан Пелег хрипким голосом загукав до нас із свого вігвама: він, мовляв, здивований, що мій приятель канібал,- а потім заявив, що не пускає канібалів на своє судно, поки вони не покажуть паперів.

- Що ви хочете цим сказати, капітане? - спитав я, перестрибуючи з причалу на фальшборт «Пеквода», а товариша зоставивши на причалі.

- А те, що хай він покаже свої папери! - відповів Пелег.

- Так,- озвався своїм глухим голосом капітан Білдед, вистромивши з вігвама голову через Пелегове плече.- Хай засвідчить, що він навернений. Сину темноти,- додав він, обернувшись до Квіквега,- чи ти вже належиш до лона котроїсь християнської церкви?

- Аякже! - запевнив я.- Він належить до Першої конгрегаційної церкви.

Слід зазначити, що багато татуйованих дикунів, які плавають на нентакітських суднах, кінець кінцем приймають хрещення в котрійсь із церков.

- Що? До Першої конгрегаційної церкви? - вигукнув Білдед.- До тієї, що її служби правляться в молитовному домі священика Девтерономія Колмена? - Він скинув окуляри, протер їх великою жовтою хусточкою, старанно начепив їх знову на носа і, перехилившись негнучко, мов дерев’яний, через фальшборт, довгим поглядом утупився в Квіквега.

- І давно він до неї вступив? - запитав Білдед нарешті, обернувшись до мене.- Мабуть, не дуже давно, правда, юначе?

- Авжеж, ні,- підтвердив Пелег.- Певне, що й не охрещений по-справжньому, бо святе хрещення трохи змило б із нього оту диявольську синьку.

- То скажи до пуття,- крикнув Білдед,- чи цей філістимлянин справді належить до пастви отця Девтерономія? Я ніколи не бачив його там, а я ж туди ходжу щонеділі.

- Не знаю ніякого отця Девтерономія та його пастви,- відказав я.- Знаю тільки, що оцей чоловік, Квіквег, зроду належав до