Читати книгу - "Долина жаху, Артур Конан Дойль"

6. Небезпека

Цієї весни насильства в долині досягло свого апогею. Мак-Мердо, що вже отримав сан диякона братства і мав, здавалося, згодом змінити Мак-Ґінті на посаді майстра, тепер зробився такою помітною постаттю серед товаришів, що без його допомоги й поради нічого ніде не діялось. Але що гучнішою ставала його слава серед масонів, то похмуріше поглядали перехожі, коли він проходив вулицями Верміси. Страх у їхніх душах поступово переростав у відчай. До ложі доходили чутки про таємні збори в редакції «Геральда» і про те, що городяни готують зброю. Однак Мак-Ґінті та його люди не боялися цих чуток. Їх було багато, і зброї в них теж було достатньо. Супротивники ж їхні були розпорошені та слабкі. Все це зведеться, як і раніше, до порожніх балачок та хіба що кількох намарних арештів,- так говорили Мак-Ґінті, Мак-Мердо та інші відчайдухи.

Одного травневого суботнього вечора, коли Мак-Мердо збирався на звичайну вечірку ложі, до нього завітав Моріс - найбоязкіший із братів ордену. Його чоло взялося зморшками, а обличчя було перелякане й стомлене.

- Чи можу я щиро поговорити з вами, містере Мак-Мердо?

- Звичайно.

- Я досі не забув, як колись відкрив вам своє серце і ви не виказали мене - навіть тоді, коли вас питав сам майстер.

- Що мені було робити, коли ви довірились мені? Але це не означає, що я з вами заодно.

- Так, я це знаю. Проте ви - єдиний, з ким я можу вільно розмовляти. У мене тут є таємниця,- він притулив руку до грудей,- і вона пече моє серце. Мені треба з кимось нею поділитися. Якщо я викажу її, на мене напевно чекатиме смерть. Якщо ж промовчу, то можемо загинути ми всі. Хай мені допоможе Бог!

Мак-Мердо пильно поглянув на Моріса - той тремтів усім тілом. Він налив склянку віскі й подав старому.

- Це допоможе вам узяти себе в руки,- сказав він.- А тепер розповідайте.

Моріс випив, і його бліді щоки порожевішали.

- Я можу розповісти про це одним реченням,- мовив він.- На наш слід натрапив детектив.

Мак-Мердо здивовано вирячився на нього.

- Ви що, збожеволіли? - вигукнув він.- Хіба тут не рояться роєм полісмени та детективи? Чим він нам зашкодить?

- Ні, ні, цей детектив - не з тутешніх. Тутешніх ми знаємо, їх справді нема чого боятись. Але ж ви чули про агентів Пінкертона?

- Щось нібито читав.

- Якщо вже вони натрапляють на слід, то пісеньці кінець. Це не державна поліція з їхнім звичаєм: «спіймаю чи не спіймаю». Їм дуже добре платять, і вони чіпляються мертвою хваткою. Якщо хтось із Пінкертонових агентів стежить за нами, то ми пропали.

- Нам треба вбити його.

- Ось ваша найперша думка! Те саме скажуть і в ложі. Хіба я не казав вам, що в нас усе закінчується вбивством?

- А що таке вбивство? Хіба це не звична річ у наших краях?

- Авжеж, але це не для мене - наводити вбивць на слід. Я після того не знатиму ні хвилини спокою! А водночас на карту поставлено наше власне життя. Заради Бога, скажіть мені, що робити? - Охоплений нерішучістю, він почав гойдатись на стільці.

Слова його глибоко схвилювали Мак-Мердо. Легко було побачити, що він перейнявся думкою про небезпеку й тепер міркує про те, як її зустріти. Він схопив Моріса за плече і трусонув його.

- Послухайте-но, друже! - з запалом вигукнув він.- Так ви нічого не вдієте, голосячи, мов баба на похороні. Давайте сюди факти. Що то за тип? Де він? Хто вам сказав про нього? Чому ви прийшли до мене?

- Я прийшов до вас, бо ви єдиний, хто може щось мені порадити. Я розповідав вам, що тримав раніше крамницю в одному з східних штатів. Там у мене залишились друзі - один з них служить на телеграфі. Я вчора одержав від нього лист. Прочитайте самі - тут, угорі сторінки.

Ось що прочитав Мак-Мердо:

«Що поробляють у ваших краях Чистії? Ми багато читаємо про них у газетах. Між нами кажучи, я сподіваюсь незабаром почути важливі новини. П’ять великих компаній і дві залізничні управи серйозно взялися за них. Будьте певні, що вони доберуться до них! Справу доручено Пінкертонові й передано найкращому їхньому агентові - Берді Едвардсу. Схоже, що з Чистіями от-от буде покінчено...»

- А тепер читайте постскриптум.

«Про все це я дізнався в себе на телеграфі, тож мій лист нікому не показуйте. Адже це дурниця, коли через руки людини щодня проходять шифровані телеграми, а вона не навчилася їх розшифровувати».

Мак-Мердо якусь хвилину сидів мовчки, тримаючи в байдужих руках лист. Перед його очима був туман, а за ним - порожнеча.

- Чи знає про це хтось іще? - спитав він нарешті.

- Ні, я більше нікому не казав.

- А оцей чоловік... ваш друг... чи міг він повідомити про це когось іще?

- Хіба що одного-двох приятелів.

- З ложі?

- Напевно.

- Шкода, що він не надіслав прикмет цього Берді Едвардса. Тоді нам легше було б натрапити на його слід.

- Можливо. Але навряд чи він знає їх. Адже він розповів мені лише те, про що довідався з телеграми. Звідки йому знати цього пінкертонівського агента?

Очі Мак-Мердо зблиснули.

- Хай йому грець! - вигукнув він.- Я спіймаю його. Я був дурень, що не придумав усе одразу! Господи! Нам просто пощастило! Ми спіймаємо його, перш ніж він устигне тут нашкодити. Послухайте-но, Морісе, ви не проти, щоб я зробив це сам?

- Звичайно, тільки мене до того не вплутуйте.

- Я все зроблю. Ви тут будете ні до чого. Навіть ваше ім’я не згадуватимуть. Я все беру на себе, ніби