Читати книгу - "На межі бажання, Адалін Черно"

Аня

— І… як він? Що… сталося? Він віддав тобі гроші?

— Стільки питань відразу, — Руслан усміхається. — Його не було вдома.

Я замовкаю, не розуміючи, як це Вані не було вдома. А як він тоді забрав гроші? Моє замішання, мабуть, відбивається на обличчі, тому що Руслан усміхається і, взявши келих із вином зі столу, вказує на мій і ставить його в центр столу:

— Нумо вип’ємо, і я все розповім.

Киваю та беру до рук келих, чути дзенькіт скла, я пригублюю вина й вичікувально дивлюся на хлопця. Він не поспішає говорити, ніби не хоче зізнаватися, від чого я починаю нервувати. Руки тремтять, серцебиття прискорюється, а подих частішає. Вочевидь, Руслан помічає мій стан, тому що відразу говорить:

— Не хвилюйся. Нічого кримінального. Ключ, виявляється, був у вашої сусідки, і я люб’язно скористався ним.

Кілька хвилин я нічого не розуміючи кліпаю, а потім згадую, що дійсно залишала ключ в Ангеліни. Пам’ятаю, як зробила дублікат і попросила її зберігати ключ у себе, але нічого не говорити моєму чоловікові.

Руслан кладе переді мною охайно складені гроші, а я відчуваю як вдячність підіймається всередині. Він поїхав, почекав поки не буде чоловіка, навіть із сусідкою познайомився.

— Як тобі вдалося вмовити Ангеліну? — запитую, тому що дівчина здалася мені відповідальною.

— Ми були знайомі, — ухильно відповідає він. — Я не відразу зрозумів, що ключ був у тебе, — він усміхається. — Це було б набагато простіше, а так мені довелося пів години вмовляти її, а потім ще стільки ж пояснювати, навіщо мені потрібні ключі й чому вона повинна мені їх дати.

— Ти відмінно впорався, — зауважую.

— Це тому що я шалено чарівний, — Руслан усміхається, і я теж не можу залишитися байдужою.

— Я хотів забрати речі, але подумав, що не знаю, що б ти хотіла взяти, тому тільки ось.

— Дякую тобі, — говорю щиро. — Я поки відклала трохи, але цього вистачить, щоб винайняти квартиру і…

Його долоня раптом накриває мою. Цей інтимний жест відгукується поколюванням від кисті до плеча, яке я ніяк не можу скинути. Просто відчуваю, що всередині все стискається, а імпульси проникають у самісіньке серце. Зараз мені здається, що так мене вже давно ніхто не торкався. Або ж торкався, але не викликав подібних почуттів. Навіть маленької частки їх не було.

— Я допоможу тобі, — говорить він. — В мене є гроші, щоб винайняти квартиру, до того ж я давно збирався з’їхати від матері.

Ми зустрічаємося з ним поглядами. Його — рішучий і впевнений, а мій — боязкий та розгублений. Він пропонує жити разом із ним?

— Ти розумієш, як це буде виглядати, Руслане?

— Що саме? — запитує, але руку не прибирає, а я, на свій превеликий сором, не поспішаю її відсмикнути.

— Те, що ти пропонуєш. Ти студент, а я викладачка.

— Та що ти завела! — він на тон підвищує голос. — Студент, викладачка. Мені двадцять два, я можу жити з ким хочу й де хочу.

— Ти можеш, — погоджуюся. — Я не можу, розумієш? Я прийшла у ваш Виш на роботу, вела лекції, а після почала жити зі студентом? Ти уявляєш скандал? Я вже мовчу про брудну білизну, яку, жодних сумнівів, дістануть.

— Ти мені подобаєшся, — несподівано каже Руслан. — Більше, ніж подобаєшся, Аню.

Я все ж забираю руку. Обережно тягну долоню на себе й притискаю її до грудей. Він теж мені подобається. Так сильно, що я боюся, що варто йому натиснути — і я здамся, занурюся в пристрасть, яка охопила мене, і не подумаю про те, які можуть бути наслідки для мене. Не для нас, а для мене. Він хлопець, студент, його всі вважатимуть принцом та жертвою одночасно, а мене називатимуть путаною та легковажною. Я більше не зможу працювати за професією, тому що жоден інститут не захоче брати ту, яка з легкістю заводить романи не те, що з колегами, а зі студентами.

— Аню, — його голос звучить трохи хрипко, але я лише хитаю головою.

Беру зі столу згорток із грошима і встаю зі стільця, щоб піти до себе. Не хочу давати собі привід розслабитися ще більше та піддатися спокусі, яка з кожним днем ​​стає все сильнішою.

— Вибач, — Руслан зупиняє мене, зупинившись між столом та стіною. — Вибач, я дурень. Я обіцяв, що не чіпатиму тебе, пам’ятаєш? Я й не збирався, просто… я хочу допомогти тобі. І мені подобається, коли ти поруч. Твій запах подобається, щастя в очах, яке почало світитися зовсім недавно. Ти не уявляєш, якою сумною була з ним.

Уявляю, але йому про це не кажу. Я часто бачила своє зображення в дзеркалі: змарніле обличчя з колами під очима, вічна втома та згаслий погляд. Такою я сподобалася шалено вродливому студенту? Втомленою домогосподаркою з очима, повними страху? Як він розгледів у мені людину, в яку можна закохатися?

— Ти не винен, — тихо кажу. — Я вдячна тобі, правда, — підіймаю руку, щоб торкнутися його плеча, але в останню мить роздумую. Келих вина в організмі дає про себе знати розслабленістю й розкутістю, не хочу провокувати ні його, ні себе. — Ти хороший, Руслане. Якби не ти…

— То що не так? — він раптом різко присувається ближче. — Справа тільки в тому, що я твій студент? Я можу перевестися, ти можеш звільнитися, — його очі горять, а руки знаходять мою талію і притискають до себе. — Ніхто й не знатиме про нас, Аню.