Читати книгу - "Ловці думок, Любов Відута"

— На другу неділю в місті Брам готується велика гостина. Правитель приїжджає на неї каждого року, і все проїжджає через місто Доль, — вдумливо мовив Дервіш.

— Ми могли б скористатися цією нагодою, — підхопився Дай.

— Або перехопити його при виїзді з Палацового міста, жиби не сидіти туво і не чекати, а такой троха розрухатися, — додав Дервіш.

— Усе це добре, — іронічно усміхнувся Силен, — але дуже вже нагадує мені змову. То правда, що ті маги-вершинні не боролися проти нас у ловецькій школі. Чи буде так у полі, за межами міста? Я не проти боротьби, ви ж знаєте. Але ловці — не воїни. Так, ми завжди брали участь у боротьбі, ми підтримка й опора для правителів, бо першими відчуваємо, коли має статися щось незвичне, прогнозуємо зміни. Ми щороку за традицією супроводжуємо Правителя до міста Доль і далі, бо він прагне потрапити до Офіри. Але щоб беззбройними тягатися з магами, хай і новачками, — таке трапилося вперше. Та ще й у місті Доль, у залі, де ми завжди були господарями і де наш захист був абсолютний. А що далі? Як нам визначити шлях, яким поїде містом Доль Правитель? Чим зможемо допомогти, коли проти нас боротимуться маги? Як зробити, щоб Правитель довірився нам, а не магам, від початку покликаним його захищати? Над цим треба подумати. У когось є ідеї?

— Є, — коротко відповів Ештон, — але потрібна ваша підтримка. Чи хтось готовий ризикнути разом зі мною? Нехай випадок вирішить, хто супроводжуватиме Правителя цього року. Нехай вирішить гра. А хто не хоче чи не може долучитися до гурту — його право.

Усі перейшли в залу розваг. Саме там традиційно вирішувалися суперечки й відбувався розподіл на групи під час супроводу Правителя в Офіру.

Спочатку ловцям треба було розділитися на невеликі групи. Решту мали визначити жереб і спритність. У коло поставили з десяток величеньких черевиків. За право першим влізти в один із них доведеться поборотися. Перед кожним ловцем, що стали в першу десятку, розклали по дванадцять кольорів кульок. Над гравцями вгорі по колу в спеціальних отворах з’явилися по два вікна з цятками, що умовно позначали рівень захисту. Кожен ловець мав устигнути схопити кульки відповідного кольору, дострибнути до вікон завдяки власній спритності чи за допомогою невеликої драбинки з п’ятьма щаблями й правильно розподілити кульки. Тобто в кошик вікна з білою цяткою мала потрапити біла кулька, у кошик вікна з рожевою — рожева. Гра проста, але складність полягала в тому, що вікна то пришвидшувалися, то сповільнювалися, а часом замість двох виринало три, тому витримати такий темп і не помилитися було майже неможливо. Ештону ця гра подобалася ще з часів навчання в ловецькій школі. Вона добряче тренує швидкість і спритність. А ще потребує відмінної фізичної підготовки й витривалості.

— Сота! Брама! Почали! — з азартом вигукнув Степовик, сивий ловець із білою, як молоко, бородою.

Гра розпочалася. Ловці хапали кульки, застрибували на щаблі, плуталися в кольорах, а дехто, у кого вікна на певний час уповільнювалися, ще й намагався закинути кульку у вікно суперника, щоб виправити надто виграшний рахунок. Така забава завжди надавала можливість побачити, хто ким є насправді. Гра вдачі не міняє. Вона допомагає краще зрозуміти інших і вболівати за того, кому симпатизуєш, навіть коли сумніваєшся в його перемозі.

Перемоги бувають різні: абсолютна — коли хтось таки найсильніший, найспритніший тощо, оптимістична — коли головне не перемога, а настрій, особиста — коли гравець перемагає свої страхи, хвилювання, невпевненість. Але є ще й інші, здобуті хитрощами. Та все ж гра захоплює й дає змогу бути собою. Це — як потрапити в інше місто, край чи світ. Тоді невідомо звідки з’являються додаткові сили. А в житті правила не залишаються незмінними, тому, якщо не змінювати себе, усе повторюватиметься доти, поки те коло не розірве людина з іншим ставленням до навколишнього світу, іншою поведінкою, нетиповими вчинками. Але хто в розпалі азартної гри про таке розмірковує? Гра здатна змінити настрій кожного. Тільки треба йти за нею, не опиратися, підкоряючись азарту, не втрачати себе й розкриватися людям, пізнаючи їх у відповідь.

…Розпашілі гравці перетворювалися на дітей, радіючи своїм і чужим перемогам. Дух єднання панував у залі й у їхніх душах, які завдяки грі наче помолодшали на кільканадцять років, наче повернулися в часи забавок ловецької школи. Зал переповнився світлом від невеличких яскравих кульок. Якби хтось закупорив його наглухо, то напівкруглий дах зірвала б потужна хвиля, а промінь блакитних, зелених, рожевих емоцій кульками вихопився б назовні й хоч на мить, та змінив би світ, зробив би його кращим, світлішим, добрішим.

Гра закінчувалася. Останні ловці визначилися, хто з ким вирушатиме. Десятеро переможців обрали собі черевики, у які ставали обома ногами, а далі вже самі черевики обирали, кому з ким по дорозі. Кожен ловець підходив до першого-ліпшого величезного черевика, у якому стояв один із десяти переможців, ставав у нього, немов у човен, а далі черевик або приймав його, або, розгойдуючись, виштовхував із себе.

Ештон полегшено зітхнув, коли побачив, що йому призначено йти з Діком. Він не став переможцем, бо під час гри Лютин закинув йому декілька кульок іншого кольору. Але гра є гра, правила є правила. Ця витівка Лютина виглядала безневинно, як жарт, тому Ештон і не думав на нього гніватися. Степовик, Дервіш, Тихін долучалися до Діка один за одним, і Ештон подумки похвалив черевик за вибір. Наступними до них приєдналися Бор і Лютин, тож усе виявилося не так однозначно, як здавалося на позір. Також до Ештонового черевика потрапили обоє братів Кликачів і Сонус, один із наймолодших ловців. Черевик ще декілька разів підстрибнув і завмер. Вибір було зроблено. Дік запропонував Ештону очолити їхній невеликий загін, бо ж, мовляв, він вершинний, та й перемога мала б бути його. Проте юнак відмовився.

— Хто не вміє програвати, той не виграє, — сказав Ештон і вкотре за день відчепив еполет. На запитальний погляд Діка відповів:

— Він важливий для мого серця, а не для друзів і нашої спільної подорожі.

Дік схвально кивнув і підійшов ближче до решти ловців, що йтимуть разом із ними. А Ештон помітив у дальньому кутку гральної зали карликів, які з цікавістю споглядали результати гри, і, зачерпнувши повні жмені барвистих кульок, підійшов до них.