Читати книгу - "Стерв'ятник - птах терплячий"

— Певно, там покої Каленберґа.

— Так. І ще одне: у дальньому кінці саду є великий ставок, де аж кишить велетенськими крокодилами. На деревах навколо нього сидить десятеро добре вгодованих стерв’ятників. Від того кутка саду в мене сироти на шкірі повиступали.

Ґея засміялася.

— Але чому?

— Просто спало на думку, що те місце — бездоганне, якщо хочеш позбутися тіла.

Вона зиркнула на нього й, помітивши серйозність в очах пілота, запитала:

— Навіщо Каленберґу хотіти позбуватися тіла?

Ґеррі ковтнув, потрусив келих у руці так, що кубики льоду дзенькнули, а тоді знизав плечима.

— Атмосфера того місця наштовхнула мене на такі думки, але мені й справді незатишно, Ґеє. Гадаю, ми тут опинилися надто легко. І цей Так мені не подобається. Коли ти розмовляла з ним, у мене раз чи двічі склалося враження, що він глузує з тебе. Особливо коли ти запитала, чи належить дім йому. Я піймав себе ось на чому: він знав, що тобі відомо прізвище справжнього власника маєтку — Каленберґа.

— Думаєш, він нас підозрює?

— Цілком імовірно.

— Невже він здогадується, що ми прийшли по перстень?

— Не знаю, але я майже певен, що він вважає нас шахраями.

— То що ж нам робити?

Ніби у відповідь на це запитання на алеї перед ними вигулькнув Так.

— А ось і він, — сказав Ґеррі, підводячись.

— Вибачте, що потурбував вас, — сказав Так, наближаючись. На його вустах грала легка посмішка. Блискучі очі асистента відірвалися від Ґеррі й зосередилися на Ґеї. — Чи сподобався вам обід?

— Він був неймовірним, дякую вам, — Ґея подарувала йому найчарівнішу зі своїх усмішок. — Тут справді чудово.

— Так, дуже приємно, — він змовк, а тоді продовжив: — Міс Десмонд, чи цікаво було б вам подивитися на музей містера Каленберґа?

Хоча серце Ґеї ледь не опинилося у п’ятках, жінці вдалося зберегти вираз поміркованої зацікавленості.

— У містера Каленберґа є музей?

— Містер Каленберґ — один із найвідоміших у світі колекціонерів.

— Я знала про це, але й гадки не мала, що у нього є музей. Я думала...

— Музей у нього є, і містер Каленберґ цікавиться, чи хотіли б ви його відвідати.

— Дуже. Я із задоволенням подивилася б на його колекцію.

— А як щодо вас, містере Едвардс?

— Звісно, дякую, — Ґеррі зміг опанувати себе, але вражений він був не менше, ніж Ґея.

Жінка звелася на ноги.

— Музей далеко звідси?

І знову Ґеррі помітив глузування в темних очах. Воно проступило і зникло настільки швидко, що, не придивляючись навмисне, нічого не можна було б зауважити.

— Ви стоїте просто на ньому, — відповів Так.

— Хочете сказати, що музей під землею?

— Саме так.

— Чи можна мені взяти фотоапарат, містере Так?

Він заперечно похитав головою.

— Боюся, що ні, — він відвернувся. — Будь ласка, йдіть за мною.

Джуліо рушив до вітальні, а тоді вийшов у коридор.

Ідучи за Таком, Ґея та Ґеррі швидко перезирнулися. Вони знову сіли в електричну машинку, яку Так повів довжелезним коридором повз великий хол і центральний вхід до будинку.

— Ось тут покої містера Каленберґа, — пояснив він, коли вони проїжджали мимо кількох дверей. Зупинивши машину біля, здавалося, звичайної стіни, він вийшов. Ретельно за ним стежачи, Ґеррі зауважив, що Так поклав пальці під карниз одного з великих вікон. Стіна перед ним відсунулася вбік, відкривши подвійні двері. Коли асистент наблизився до них, ті прочинилися.

— Містер Каленберґ — інвалід, — пояснив Так, дивлячись на Ґею. — Усі двері в його апартаментах — з електронним керуванням. Ось цим ліфтом ми спустимося до музею.

Усі троє зайшли до облямованої зеленим атласом клітки й побачили на панелі керування чотири різнокольорові кнопки. Коли Так натиснув на зелену кнопку, ліфт тихо і м’яко поїхав донизу. Доки вони спускалися, Так поклав палець на червону кнопку, зачекав, а тоді натиснув на жовту.

— А що це за кнопки, містере Так? — невинно запитала Ґея.

— Зелена кнопка контролює ліфт. Жовта вмикає світло в музеї, а червона — вимикає сигналізацію, — відказав Так.

— Дякую. У вас неймовірне обладнання.

Двері прочинились, і гості ступили в прохолодну склепінчасту кімнату.

— Зачекаєте трішки? — Так підійшов до пофарбованих у сірий колір дверей. Він пробув там хвилинку чи дві, зосереджено виконуючи якісь дії руками. Його тіло приховувало рухи.

І знову Ґеррі, піднявши брови, зиркнув на Ґею, але відвів погляд, щойно повернувся Так.

— У музеї багато безцінних скарбів, — повідомив він. — Тому ми вживаємо всіх заходів безпеки, аби захистити його від злодіїв. Ці двері броньовані й оброблені таким чином, що їх неможливо розрізати. Стіни з обох боків сягають п’яти футів завтовшки. Замок на дверях контролюється годинниковим механізмом, який встановлюють щовечора о двадцять другій годині, й ніхто не може відчинити двері до десятої ранку наступного дня. Прошу, заходьте.

Вони зайшли за Таком до просторої кімнати з банею, освітленою розсіяним сяйвом. На стінах висіло багато картин. Ґея впізнала роботи Рембрандта, Пікассо, а також кілька картин, які вона точно бачила в Уффіці[19], музеї Ватикану та в Луврі.

— Але ж це не оригінали, містере Так? — запитала вона.

— Звісно ж, оригінали, — Так насупився, ніби його роздратувало це запитання. — Я ж вам казав, що містер Каленберґ має найвишуканіший приватний музей у світі. Гадаю, внутрішня зала зацікавить вас іще більше, — він пройшов крізь картинну галерею до наступної просторої кімнати.

Посеред зали стояла, виблискуючи золотом, чотириметрова статуя Будди.

— Це дуже цікавий екземпляр, — продовжив Так. — Він прибув із Бангкока. Під час останньої війни японці, знаючи, що статуя — в місті, шукали її, але священики виявилися розумнішими. Вони перевезли Будду в менший храм і вкрили брудним брезентом. Хоча японці і побували у тому храмі, їм не вдалося розпізнати те, що вони шукали.

— Невже це щире золото? — запитав Ґеррі, витріщаючись на блискучу статую.

— Саме так.

Джуліо повів їх кімнатою,