Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Під’їжджаю до готелю, але автівку доводиться припаркувати в іншій стороні, бо паркування забите. До шостої ще є час, але вже немає сенсу дзвонити Аліні, адже вже скоро я її побачу. Цікаво, які в неї виникли термінові справи, про які вона ще вчора не знала. 

- Привіт, - на вході мене вітає завжди усміхнена Даша.

- Привіт. Як справи? - запитую більше за звичкою ніж з цікавості.

- Дякую, все добре! Кави? - за стільки років вона знає мене як облупленого, тому киваю і йду до вільного столика.

Ми знайомі ще з малечка, але й досі дружимо. Я цього звісно не пам’ятаю, та батьки розповідали, що ще в садочку ми з Дашкою ходили тримаючись за руки і всім говорили, що коли виростемо то одружимось. А потім вона почала ходити за ручку з Андрієм. Коли її запитали, чому вона проміняла мене на брата, адже ми дуже схожі, то вона відповіла: “Тому що Андрій мене смішить”. Ось так він і смішить її вже майже тридцять років, а я знущаюсь з нього, що відіб’ю Дашку назад.

- А ти чому без квітів? Чи вже привітав? - запитує Даша, коли ставить філіжанки з кавою на стіл та сідає навпроти.

- Привітав кого? - змушений перепитувати, бо не зовсім розумію, кого саме я маю привітати й з чим.

- Ну як же, - здивовано дивиться на мене, - в Аліни ж сьогодні день народження. Чи я щось не так зрозуміла? - ніяковіє, і виглядає невпевнено через мою реакцію, - Ось! - показує мені фотографію на телефоні, на якій Аліна та Андрій лежать на снігу і сміються, а зверху напис: "З днем народження, Рижуля, як би ти не називала цей день". Оце так новина. 

Поки Дашу відволікли, я відкриваю профіль брата на своєму телефоні. Натискаю на активне посилання і мене перенаправляє на іншу сторінку, а саме на сторінку Аліни, і те, що я там бачу мені зовсім не подобається. Дівчина, що позує на них схожа на Аліну, але я відчуваю наче підміну. З екрана телефона, на мене дивиться рудоволоса лялька з порцеляновою шкірою і яскраво-червоними губами, та й не щира посмішка зовсім не прикрашає її.  На всіх фотографіях вона одягнена, наче кожен її день, це вечірка, але мою увагу привертає останнє фото, яке я спершу пропустив, і на ньому вона у весільній фаті. 

- Чудове завершення дня, мать вашу, - йду в інший кінець ресторану, сідаю на високий стілець навпроти бармена і замовляю коньяк, бо кава мені вже не допоможе.

На смак він такий, як я і пам'ятаю, хоч і не пив вже багато років. Гіркий напій стікає по горлу обпікаючи його. Не можу сказати, що сумував за його смаком, та все одно замовляю наступну порцію.

Коли відчуваю, як гвинтокрили запускають свої лопаті в моїй голові, виходжу надвір, щоб перекурити. Вже, після другої цигарки, помічаю фари автівки, що наближається. А коли бачу, як з неї виходить Аліна, мене розриває. Я передивився всі фото, що були на сторінці й досі не можу зрозуміти, яка ж з них справжня Аліна? Та що на фото п’є коктейлі у блискучій сукні, чи та що смажила на кухні млинці вдіта у мою футболку. Я навіть не знаю, що мене бісить більше в цій ситуації, те що вона збирається заміж, а мною просто крутила заради розваги, або те, що в неї день народження, про який вона мені не сказала і втекла, чи те що провела його разом з моїм братом. Жоден з цих варіантів мені не подобається, але всі вони мають місце бути. 

- Я б послухав, - кажу, коли чую своє ім'я в їх розмові. Не поспішаючи роблю останню затяжку, підводжусь і йду їм на зустріч.

Я не відчуваю завершення наших з Аліною стосунків, якщо їх так можна назвати, бо так і не отримав відповіді на свої запитання. Це не аби як дратує. Я хочу почути від неї хоч щось, що б підтвердило мої слова, або навпаки спростувало їх. Та вона мовчить. І це, мабуть, єдиний раз, коли мені хочеться, щоб дівчина влаштувала скандал. Щоб кричала, звинувачувала у неправильних висновках, щоб сказала, що відчуває, аби тільки не мовчала. ЇЇ мовчання та печаль в очах вбивають мене. Та найгірше те, що я не знаю, що вони означають. Тут два варіанти, або я прав, або - ідіот.

Та скоріше друге, бо наговоривши того, чого насправді не мав на увазі я йду геть.

Нарешті я здихався Лариси та її нав'язливого характеру третього розміру, яка наче банний лист приклеїлася зі своїми ідеями щодо зустрічі випускників. Я не відвідував їх упродовж майже п'ятнадцяти років, то чому вона вирішила, що зараз щось змінилось. Мені до цих посиденьок і у звичайний день немає діла, а тим паче сьогодні, коли моя голова забита зовсім іншим.  А саме тим, де вони, трясця, так довго вештаються. Аліна з Андрієм давно поїхали, а я знову і знову виходжу на вулицю, щоб не проґавити, коли вони повернуться. 

Автівка брата знову паркується біля ресторану, наче дежавю, ось тільки цього разу він виходить з неї один. Все ще чекаю, що вона з'явиться, та він ставить її на сигналізацію і підходить до мене. Підпалює цигарку, затягується і на видиху каже:

- Задоволений?

- Чим саме? - що я маю відповісти на його запитання? Чому сьогодні ніхто не може задати мені бодай одне нормальне питання, що не питання, то ребус.

- Вона поїхала.

- І як далеко ти її завіз? - чомусь виривається гірка посмішка.

- Посадив на потяг. Вона поїхала додому, - він не дивиться на мене, наче розмовляє сам із собою.

- Закортіло скоріше заміж вийти? - кажу чергову дурню, але образа нікуди не ділась.

- Ти зовсім дурень? Яке заміжжя? Її наречений… колишній наречений, виявився ще тим козлом, та і з тобою, я дивлюсь, їй не сильно пощастило.

- Тоді чому вона так поспішала, якщо в неї білети були на завтрашній потяг? 

- Від твоїх слів втекла, - каже зневажливо. - Замість тої маячні, що ти наговорив, треба було попросити її залишитись, або запропонувати продовжити на відстані те, що ви вже почали.

-  Навіть якщо не враховувати всю її брехню, ти думаєш вона б погодилась на це, якщо так легко змогла поїхати? 

- Без питань відповіді не буде, брате. Тож нехай тебе тепер зжере думка, що саме вона б відповіла, якби ти лише запитав, - кидає недопалок під ноги і йде.