Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

Елізабет

Протягом усього літа Франц часто навідувався до нашого котеджу. Ми проводили багато часу разом: грали з сільськими дітьми, їздили верхи околицями, або просто розмовляли годинами серед квітників. Я звикла до його неочікуваних приїздів. Іноді він знаходив мене серед дітей, іноді — схиленою над клумбами, прополюючи квіти. Але ніколи — жодного разу — він не докорив мені за поведінку, "не гідну леді".

Я досить швидко почала чекати його приїздів. І що найдивніше — сумувала, коли він надовго зникав.

Сьогодні вже минав майже третій тиждень, відколи я його не бачила. За вечерею мені зовсім не хотілося їсти, і герцог, помітивши мій настрій, запропонував залишитися у вітальні й почитати йому.

— Елізабет, я хотів поговорити з тобою про Франца, — почав він, голос був спокійний, але вся його постать напружилася, мов кіт перед стрибком.

— Невже ви нарешті вирішили розповісти, чому між вами така напруга? — спробувала я пожартувати.

— Так, — серйозно кивнув він.

— Та невже? — я примружила очі. — Якщо чесно, я вже й не сподівалася дізнатися правду.

— Розумієш, Елізабет, у Франца є певна влада. І він може її використати — проти тебе, проти мене. Саме тому я не міг порушити його наказ.

— Але ж ви герцог. Ви самі казали, що вище вас — тільки імператор, — я спантеличено дивилася на нього.

Герцог мовчки кивнув.

Я застигла.

— Почекайте... Ви хочете сказати...

Я не вірила своїм здогадкам. Я знала, що Аурелією править імператор Франц фон Арквіль. Його до влади привела мати, і саме вона досі контролює кабінет міністрів. Але я ніколи не цікавилася, як він виглядає. Газет не читала — новини завжди переказував мені герцог, і в мене завжди знаходились справи цікавіші.

— Але ж він представився як фон Зельцман...

— Це ім’я роду його матері, — спокійно пояснив герцог.

— Як ви могли не сказати мені раніше?.. Я ж змушувала імператора саджати зі мною дерева, допомагати з теплицею! — я відчула, як мені перехоплює подих. Це була проблема. Велика. Я закохалася в нього. Принаймні собі я могла в цьому зізнатися.

— Чому ж ви сказали це саме зараз?

— Бо бачу, що він тобі небайдужий. По-справжньому. І я вирішив, що ти маєш право знати, з ким проводиш час.

— Якщо я правильно пам’ятаю історію, він має одружитися зі своєю кузиною Анною. У них буде справжнє кохання, але через інтриги його матері вони так і не зможуть бути разом. А ще в нього буде коханка, яка житиме відкрито при дворі...

Герцог подивився на мене з цікавістю.

— Звідки ти знаєш такі деталі?

Він не здивувався самій наявності цих знань — ми часто обговорювали події, які "мали б" трапитися в майбутньому.

— Це одна з найвідоміших історій кохання. За мотивами їхнього життя напишуть книги, знімуть фільми... Усі, хто любить романтику, знатимуть цю історію.

Я замовкла, усвідомлюючи, в яку пригоду втрапила. Це вже не просто романтична історія — це життя, яке може змінити хід історії. А чи маю я на це право?

Потрібно тікати. Подалі від нього. Не можна, щоб усе пішло інакше. Не можна, щоб через мене він не став тим, ким мав стати.

Чи можна?.. Я ж з’явилася в цьому часі. Це вже змінило щось, чи не так?

— Йоганне, — задумливо мовила я, зупинившись біля вікна, — не можна змінювати плин історії. Тому мені потрібно зникнути з поля зору Франца. Він має прожити своє життя так, як написано в історії мого часу.

— Ти впевнена, що готова пожертвувати своїм коханням?

Я вдихнула глибше.

— Я знаю одне: я не готова підкорятися його матері. І не хочу втратити життя, яке в мене є тут — з вами. Мені подобається те, як я живу зараз. Спокійне, чесне життя, де мене поважають і приймають рівною. Де мене слухають, а не змушують мовчати.

Я без кінця перебирала в голові варіанти, як правильно і, головне, безболісно попрощатися з Францом. Просто сказати йому: «Не приходь більше» — було б наївно. Він імператор. Він не звик до слова «ні» і легко знехтує будь-яким моїм проханням, навіть якби воно було криком душі.

Я бачила у його погляді віддзеркалення того, що палало в мені. Того, що змушувало серце стискатися щоразу, як він був поруч.

Кохання. Справжнє.

І саме через це мені було страшно. Страшно навіть не за себе — за хід історії, за майбутнє, якого я не мала права змінювати. Одне невірне слово, один порив емоцій — і все може піти інакше, ніж повинно. А я була лише піщинкою, що випадково опинилася між двома пластами часу. Я не мала права ставати бурею.

— Нам потрібно поїхати… — я ходила кімнатою, мов шукаючи підтвердження своїм думкам, поки ідея не осяяла мене повністю. Я зупинилася, мов укопана. — Саме так. Ми повинні покинути котедж. Зникнути. Туди, де він нас не знайде. Ви зробили мені документи ще до Нового року, тож я можу вільно переміщатися по країнах.

— Так, звісно.

— Чудово. Емма швидко складе речі в скрині, одяг, прикраси, капелюшки. Ми виїдемо вже завтра.

— Елізабет, — зупинив мене герцог, — ти не думаєш, що поспішаєш? Все-таки він імператор. І тікати, не поговоривши з ним, — це буде неправильно.

— Три тижні, Йоганне… — мій голос тремтів, хоч я намагалася говорити спокійно. — Минуло три тижні відтоді, як він востаннє приїздив. І я не бачу сенсу чекати. Це може бути завтра, або через тиждень… — я запнулася, вдихнула глибше. — Нам потрібно бути готовими.

Я перевела погляд на знайому веранду, на розквітлі кущі троянд, які щодня бачила зі свого вікна, на стежку, вимощену камінням, де залишалися відбитки підков мого улюбленого жеребця. Вітерець приніс запах лаванди з саду, і мені раптом стало нестерпно боляче.

— Потрібно не забути скласти книги… — додала я ледь чутно, опустивши очі. — І ще домовитися з паном Ґотілшем, щоб він подбав про квіти. Якщо їх не поливати, все пропаде… — мої слова розсипалися, як крихкий фарфор.

Я не хотіла їхати. Усе всередині пручалося, ніби мене силоміць намагалися вирвати з мого дому, мого притулку, моєї тиші. Тут усе було знайоме до найменшої дрібниці — кожна тінь у кімнаті, кожен скрип підлоги, навіть чайний сервіз мав спогади. Це місце було моїм життям після того, як усе інше розсипалося.