Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

— В нього… — я зупинилася, ковтнула клубок у горлі. — У нього повинні бути заручини на день народження. А коли… коли в нього день народження?

Я дивилась у далечінь, ніби сподіваючись, що вітер донесе мені відповідь. У глибині душі я все ще сподівалася, що він не дасть мені втекти. І водночас — я боялася цього. Боялася якщо я займу місце Анни, то історія зміниться і світ який я знаю зникне.

— Вісімнадцятого серпня, — відповів герцог, ледь знизуючи плечима, але погляд у нього затримався на мені з помітним подивом. — Ти не знала?

Я завмерла, мов удар в груди прийняла.

— Це вже післязавтра… — прошепотіла, а тоді голос у мені вибухнув: — Це вже післязавтра! — тривога спалахнула у грудях, наче вогонь під кинутим сірником. — У нас немає часу. Ми не можемо більше чекати. Треба діяти. Негайно!

Сівши навпроти герцога я бажала побачити в його очах підтримку. Та лиш бачила здивування та тривогу.

— Я… я не хочу більше прогулюватися з ним, усміхатися й робити вигляд, що нічого не змінилося, —зітхнувши. — Я не можу знати, що в нього є інша… і водночас бути поруч.

Мій погляд затримався на дзвонику. Рукою дотяглася до нього і, не вагаючись, взяла його в руки.

Герцог мовчки дивився на мене. Він усе зрозумів без слів. І я вдячна була йому за це мовчання.

Емма з’явилася через кілька хвилин після того, як я дзвонила. Її погляд був тривожно-зосередженим — вона відчула, що сталося щось серйозне, ще до того, як я встигла заговорити.

— Емма, — мовила я тихо, але рішуче, — передай наказ: збирати речі. І мої, і герцога. Ми від’їжджаємо.

Вона перевела погляд на герцога, немов шукаючи підтвердження. Все ж він був її господарем. І якщо зараз скаже «ні», вона не зробить ані кроку. Напружена пауза. Йоганн кивнув — повільно, але впевнено. Емма ледь помітно вклонилася й мовчки зникла в коридорі.

Я видихнула, і тільки тоді усвідомила, як сильно калатало моє серце.

— Але давай усе ж не поспішаймо, — озвався герцог спокійним, розважливим тоном. — Треба принаймні вирішити, куди саме ми вирушимо.

— І справді… — я згорбилась, ніби вся вага рішень тиснула мені на плечі. Була б тут міс Штак, уже б мені вичитала за поставу й за відсутність витонченості. Я вирівнялася, легенько пригладила сукню на колінах і сіла, як належить леді зі знатної родини.

— Йоганне, куди ми можемо податися? Так, щоб це не викликало підозр. Щоб не виглядало як втеча.

Він задумливо пройшовся кімнатою, зупинившись біля вікна. Тиша наповнила простір — майже тривожна, але необхідна.

— Ми можемо поїхати до Гельветії. Мій давній друг — граф Еттінґер — нещодавно запрошував мене погостювати. У нього маєток біля Веневи. Спокійне місце, і жодних придворних очей.

— Тоді вирішено, — я підвела голову, мов збираючи останні крихти впевненості. — Їдемо до Гельветії.

Вперше за довгий час я не знала, що буде далі. Але точно знала — залишитися тут означає втратити себе.