Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

Шум води пробрався навіть у мій сон. Нічне марення було темне, тривожне. Мене оточувала знайома кімната старовинного особняка. Наступала з чотирьох боків кам'яними стінами, наче стискала у своїх задушливих обіймах. У відчинені вікна зовсім не проникало світло. Я лежала на тому ж ліжку, в якому заснула, та дивилася у стелю. І не могла зрозуміти чи сплю вже, чи ще знаходжуся у свідомості.

Несподівано ліжко поряд з моїми ногами прогнулося. Я спробувала повернути голову, щоб зрозуміти, хто знаходиться поруч зі мною, але не змогла поворухнутися. Лише скосила очі, помітивши чорний силует. Він завмер на краю ліжка, дивлячись на мене чорними провалами очей. Точніше, мені не було видно куди дивиться дивна істота, мені лише здавалося, що його важкий погляд ліг на мене, притиснувши до матраца сильніше.

Хмари за вікнами неочікувано трохи розійшлися, нагадуючи тепер рвану ковдру, і в дірку виглянув місяць. Срібне світло впало на моє обличчя, але невідомий гість так і залишився у темряві.

Я спробувала поворухнутися, але в мене знову нічого не вийшло. Тіло не слухалося. А ось істота не була скована і могла вільно пересуватися. Вона повільно нахилилася вперед, підвелася на карачки та поповзла до мене.

Вух торкнулося хрипке важке дихання, що ставало дедалі голосніше. Власні м'язи розтеклися матрацом і не збиралися підкорятися розуму. І тому я могла лише лежати та спостерігати за наближенням дивного силуету до мене. Ліжко під ним прогиналося, я відчувала, як створіння наближається, але нічого не могла зробити. Ні покликати на допомогу, ні захистити себе сама.

Це точно була не примара. Ті сутності безтілесні, вони не здатні змусити матрац прогнутися під їхньою вагою. Коли чорна постать опинилася наді мною, закриваючи від місячного світла, я змогла розрізнити очі. Мені здалося, що це чоловік. Але більше злякало те, що його погляд був абсолютно шалений. Легені стиснулися від паніки. І цієї миті мені на плече щось капнуло. Дотик води до шкіри наче спровокував викид енергії, від якого я вмить поринула у темряву, ніби пірнула в неї, а потім розплющила очі та сіла на ліжку.

Тяжко дихаючи, я оглянула порожню кімнату. Місячне світло в кімнату не потрапляло. Небо знову було затягнуте хмарами. А на ліжку я була зовсім одна. Але все ж я запалила світлячок і уважно вдивилася в усі кути. Нікого. Ні людей, ні примар. Просто поганий сон.

Погасивши світло, я відкинулася на подушки й невдовзі знову заснула. До ранку мене більше не турбували кошмари.

Прокинувшись, виявила, що хмари розійшлися. За вікном встановилася хороша сонячна погода, нагадавши, що літо все ще не закінчилося і не готове поступатися осені. Кімната пофарбувалась у теплий бежево-коричневий колір із золотими відливами, а зовні додалося яскравих зелених та синіх фарб. Я потяглася, закинувши руки за голову та остаточно виринаючи зі сну, і рішуче підвелася на ноги. Після того, як визирнуло сонце, навіть на душі стало спокійніше, ніби промені змогли розвіяти всі тривоги. А ще додалося впевненості, що сьогодні обов'язково полагодять міст, і я зможу повернутися до Шедану. Навіть нічний жах забувся, поки я прямувала у ванну. Але на пів дороги зупинилася, ледь не наступивши на знайому скляну кульку, яка лежала посеред кімнати. Здивовано оглянула її, намагаючись зрозуміти як вона тут опинилася, а потім нахилилася, щоб підняти, але мою увагу привернуло дещо інше на підлозі.

Сліди. Ледве помітні людські сліди, ніби ноги того, хто тут пройшов, були забруднені в якомусь маслі, плями якого не відразу були помітні, а лише під певним кутом. Сліди вели від дверей до мого ліжка і назад.

Завмерши з простягнутою до кульки рукою, я оглядала докази того, що нічна подія не була сном, і не могла в це повірити. Кінчики пальців закрижаніли, але я змогла взяти себе в руки. Підняла кульку і кинулась у ванну кімнату. Опинившись перед дзеркалом, оглянула себе і помітила багряну краплю на нічній сорочці. Саме на тому плечі, де відчула її вночі.

Що ж це таке? Кров?

Але чия? Адже у примар точно не буває кровотеч.