Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

 Біля Ліни стояв молодий, усміхнений хлопець і дивився на неї радісним поглядом. Він видався їй смутно знайомим.

-          Привіт, - несміливо відповіла дівчина, здивовано дивлячись на нього та з усіх сил намагаючись пригадати хто б це міг бути, бо судячи з його поведінки вони знайомі.

 Хлопець помітив її замішання і заговорив сам:

-          Дмитро, автобусний рятівник.

-          Оу, - вихопилось в дівчини (тепер пригадала) і вона посміхнулась йому. – Тож треба таке, який світ неймовірно тісний.

-          І я тому несказанно радий. Дуже хотів ще раз тебе побачити. До речі, можна до тебе приєднатись? – показав на крісло поряд зі столом.

-          Я вже збиралась іти, - винувато посміхнулась дівчина.

-          Тоді я тебе проведу, якщо ти не заперечуєш? - Він так кумедно скривив брови в благальному виразі, що Ліна не змогла відмовити

-          Своєму рятівникові не годиться відмовляти, - посміхнулась на його поведінку і піднялась з-за столу.

-          Ти тут десь працюєш? – спитав Дмитро по дорозі до виходу з кафе.

-          Так, а тебе яким вітром сюди занесло? – поцікавилась дівчина причиною такої несподіваної зустрічі.

-          Теж тепер тут працюю. Недавно влаштувався.

 В голову до Ліни закралась маленька підозра і згадалась недавня розповідь дівчат про нового працівника, але вона вирішила поки цю думку не розвивати – в бізнес-центрі офіси не однієї тільки їхньої фірми. Повисла кількахвилинна незручна мовчанка, яку вирішив перервати Дмитро:

-          Як взагалі твої справи? Щиро сподіваюся покращились з часу нашої першої зустрічі, - тепло посміхнувся хлопець.

-          Дякую і, чесно кажучи, так. В мене тоді був не найкращий період в житті, але зараз все більш-менш налагодилось, - просто відповіла дівчина і збагнула, що майже так воно і є.

 Майже.

-          Дуже радий це чути, - чесно відповів хлопець і за хвилину несподівано запитав. – Ти відносишся до людей, які мають звичку вечеряти?

 Ліна недовірливо-скептично глянула на нього:

-          Це що, незграбна спроба запросити мене на побачення?

-          Ну чому зразу незграбна. Я вирішив заходити здаля. Пригадую, як ти вмієш тікати і не хотів сполохати тебе, - стиснув плечима хлопець.

 Дівчина тихо зітхнула, пригадуючи свою незграбну і нечемну поведінку під час їхньої першої зустрічі.

-          Вибач, в мене тоді був не найкращий настрій, - благально подивилась на нього.

-          Вибачаю, але вимагаю морального відшкодування – побачення, - хитро посміхнувся він.

-          Я так розумію, що твій девіз в житті «наполегливість – друге щастя» , - перефразовуючи всім відому фразу засміялась Ліна.

-          Погодься, не найгірший девіз.

-          Зерно істини в цьому є, - кивнула дівчина, - і дякую, що провів. Я на місці. Тут мій офіс, - дівчина показала в сторону свого кабінету, коли вони вийшли з ліфта.

-          Гм, - посміхнувся він, здивовано припіднявши брови.

 Ліна зрозуміла його реакцію і закотила очі – ну звісно, хто б сумнівався – теж посміхаючись промовила:

-          Цього варто було очікувати – логічне завершення нашої несподіваної сьогоднішньої зустрічі. Ну що ж, тоді ще побачимось, - махнула рукою і вже відвернулась, що іти до свого кабінету.

-          Ти так і не відповіла на моє питання? – спинив її хлопець.

-          Думала ти вже й забув, - винувато глянула на нього, - але якщо ти наполягаєш – внесу ясність. Наразі ... – не встигла договорити – Діма перебив її.

-          Не хочу нічого чути. Знаю до чого ти хилиш, тому зараз не відповідай. Я почекаю, коли твоя відповідь зміниться.

 Ліна просто знизала плечима, не знаючи, що й сказати.

-          Думаю, твоя думка колись зміниться, - впевнено повторив він.

-          Можливо, твоя правда, - дивуючись сама собі, заговорила Ліна посміхаючись. – Донедавна слова «можливо» я не допускала в такому контексті, а сьогодні он як. Ну, мені насправді пора. Побачимось.

-          Обов’язково, - відповів хлопець.

 Ліна несміливо махнула рукою на прощання і впевнено попрямувала до свого кабінету. Дмитро з хвилину дивився їй вслід загадково посміхаючись. Він сам не міг збагнути чому, але його вабила ця дівчина незважаючи її на відчуженість і явне небажання іти з ним на контакт. Хоча, можливо тому і вабила... Що ж, він звик добиватись поставлених цілей і дівчина не стане винятком – була в цьому непохитна впевненість. Навіть доля виявилась прихильною до них і знову звела разом.

 Ліна ішла до кабінету теж з легкою усмішкою на обличчі. Їй було приємно зустріти Дмитра. Вона направду була вдячна йому з ту його допомогу. Дівчина відчувала легке, радісне піднесення від їхньої зустрічі як буває, коли стрінеш хорошого друга, з яким давно не бачились. Його ентузіазм, впевненість в собі, наполегливість не могли не підкорити своєю безпосередністю.

 Не встигла Ліна всістися за своїм робочим столом, як до кабінету вихором влетіла Діана.

-          Я все бачила. Розповідай. Тільки швидше, бо часу в мене обмаль, - тихо заговорила, щоб не почули колеги Ліни з відділу.

-          Ти про що? – спантеличено спитала Ліна.

-          Ти премило розмовляла з нашим новим менеджером. Ми тобі про нього розповідали. Тож коли ти встигла завести з ним знайомство? – спішила витягти інформацію Діана.

-          А ти про це. Тут все просто. Ми, як виявилося, вже знайомі, - відповіла Ліна.

-          І? Як він тобі? – обережно спитала Діана.

-          Ти з якою метою цікавишся? – підозріло звузила очі Ліна.

 Діана раптом зацікавилась своїм манікюром.

-          Та так. В нас багато незаміжніх дівчат, а ми про нього нічого не знаєм.

-          Діана, ти природжена сваха, - засміялась Ліна і вернула свою увагу до монітора ноутбука.

-          Ти, до речі, до цих дівчат теж відносишся і я вперше побачила, щоб ти спокійно розмовляла з хлопцем, а не тікала як від хворого на чуму.