Читати книгу - "Бар "На перехресті", Тетяна Гуркало"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хіба це погано? — запитав Луї. — Ну, маленький світ, ну не змінюється, і що?
— Непогано, — не став сперечатися вовк. — Але це мені та місту дуже пощастило. Насправді не використана енергія могла проявити себе як завгодно. Аж до того, що знищила б той світ, від якого відкололося моє місто. Тож краще все робити за правилами. І ми за правилами підемо вчиняти подвиги.
— Зрозуміло, — сумно мовила Міррет.
А Луї почухав потилицю і задумливо сказав:
— А що, якщо палії кукурудзи теж якусь давню магію випустили і не користувалися нею?
— І з неї народився міжсвітовий восьминіг, — сказала Міррет. — Тільки не розумію, чим тут допоможуть подвиги Геракла?
***
Фініст в той же час також багато чого не розумів. Точніше, він не розумів майже все. Найбільше він, звичайно, не розумів, куди потрапив і чому. Ще він не розумів куди поділася Дженні і куди тепер подітися йому. Всі інші проблеми на цьому тлі якось меркли.
— У-у-у-у… мерзенна нора, — пробурмотів Фініст в черговий раз стукнувшись головою об склепіння не призначеного для таких високих людей тунелю.
Тунелем добрий молодець йшов довго. А перед тим, як іти, він не менш довго стояв на місці і чекав, що невідома сила, що потягла його під землю, одумається і поверне назад. Іти тунелем було нудно, а ще досить темно, особливо спочатку. А потім звідкись узялося світло і закружляло порошинками навколо Фініста. Поступово цих порошин ставало все більше, світло густішало. Добрий молодець роздивився, де саме знаходиться і об що б'ється головою, після чого засумував. Пройшовши ще трохи, нахилившись уперед і все одно боднувши якийсь виступ, Фініст засумував ще більше і вирішив перетворитися на птаха, з чим і впав на підлогу. А перетворення чомусь не сталося. Тож сумувати довелося ще сильніше.
Незважаючи на смуток, Фініст уперто йшов уперед. Про напрямок він, на його щастя, не думав. Інакше йому обов'язково б спало на думку розвернутися і піти в інший бік, сподіваючись, що так він кудись дійде набагато швидше.
А потім завзятість доброго молодця було винагороджено, він дійшов до грота, в якому порошинки, що світилися, кружляли сніговим смерчем. Фініст трохи подивився на це диво, розкривши рота, немов у дитинстві. Потім схаменувся, труснув головою і пішов уздовж стіни далі. До смерчу Фініст виріши не підходити. Спершу вирішив не підходити. Рівно до того часу, як обійшов грот по колу і повернувся до тунелю.
Ні, можливо тунель був інший і коло не повне, але Фініст його впізнав, одразу як туди сунувся і стукнувся багатостраждальною головою об склепіння.
— Значить, має бути інший вихід, — зробив висновок Фініст, озирнувся і помітив, що порошинки піднімаються високо-високо і пропадають у дірці у склепіння грота.
— Ох ти ж, диво дивне, — пробурмотів добрий молодець і пішов до смерчу.
Про ліфти Фініст звичайно чув, встиг побувати у різних світах, але на власні очі їх не бачив. І зараз, дивлячись на смерч зі світла, він одразу зрозумів — це воно і є, той самий ліфт, на який колись скаржився товариш по чарці.
— І як вони цим дивом піднімаються? — сам у себе запитав Фініст.
Пам'ять послужливо підказала, що в ліфт треба зайти.
Добрий молодець задумливо почухав потилицю, знизав плечима і, дивуючись дивним ідеям жителів чужих світів, сміливо увійшов до «ліфта». Фініста відразу закружляло так, ніби він був жовтим листом і впав з дерева. Шлунок спробував звалитися в п'ят, його вміст навпаки кинувся вгору, дихати стало неможливо, дивитися не було на що. І випробувач новаційного ліфта навіть встиг попрощатися з життям. І попросити за це вибачення у дружини, яку залишав молодою і красивою вдовою. Але тут смерч зглянувся і виплюнув пожованого молодця на гранітну підлогу. Хорошу підлогу, тверду, стійку і відполіровану так, що Фініст доїхав на пузі до стіни і врізався головою ще й в неї. Після цього світ нарешті зник і дав йому спокій.
***
Прийшов до тями Фініст через те, що хтось старанно жував його ногу. Зуби цього когось, на щастя, були негострі, але відчуття все одно були для доброго молодця нові і неприємні. Тому він сів, розплющив очі і здивовано подивився на невідоме звірятко. Звірятко йому відповіло тим самим. Потім виплюнула ногу і сказало:
— Тьху ти, живий. І навіщо так дурити? Я тут на обід налаштувалась, а він узяв і ожив. Непорядок. Я скаржитися буду!
— Кому? — спитав ошелешений такою заявою Фініст.
— Сама поки не знаю, — зізналася звірятко. — Але думаю, згодом когось для цього підшукаю.
Фініст сів зручніше і замислився. Думалося йому погано. Ще й голова боліла. Тож він вирішив ще трохи поговорити. Раптом щось візьме та з'ясується. Що саме має з'ясуватись, Фініст, природно, не знав. Але його це ніколи не зупиняло.
— А ти хто? — спитав добрий молодець у звірятка.
— Шушундра, хіба не видно? — сварливо озвалося звірятко і піднялося на худенькі задні лапи. Вуха, згорнуті в компактні валики, тут же розвернулися і повисли лопухами, а ніс-ґудзичок обурено засмикався. — Мало того, що поїсти не дав, так ще й не впізнає!
— Я тут уперше, — сказав на своє виправдання Фініст.
— Ах, вперше? Ну тоді це все змінює. Ти не подвиги робити випадково прийшов?
— Е-е-е-е... — не зміг визначитися з відповіддю Фініст.
Ні, проти подвигів він нічого не мав. Фініст, як і належить доброму молодцю, взагалі вважав, що порядний чоловік повинен хоча б один разу в житті здійснити подвиг. Тим більше, у Фініста меч був. Але основна проблема полягала в тому, що добрий молодець у це підземелля не сам прийшов і навіть не прагнув прийти, тому тепер не був упевнений, що має право щось тут робити.
— Ага, — задумливо сказала шушундра і не менш задумливо покрутила очима. — Звичайний тупікус іванус.
— Я не Іван, я Фініст, — заперечив добрий молодець.
— Не має значення, — відмахнулась шушундра. — Думаю, навіть із невідповідним ім'ям згодишся. Пішли.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бар "На перехресті", Тетяна Гуркало», після закриття браузера.