Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Юність Василя Шеремети 📚 - Українською

Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Юність Василя Шеремети" автора Улас Олексійович Самчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 101
Перейти на сторінку:
тут не дуже того... — повертається до них добродій у смокінгу.

Всі троє подивились на нього. Крупові його вигляд не подобався.

— Я вам, добродію, скажу, що ви втручаєтесь не в свої державні інтереси. Хто ви?

— Я? — каже той визивно. — Граф Свистульський...

— Я так і знав. Задоволений. Дякую! — каже Круп і відвертається.

— Ви кидаєте визов? — кричить Свистульський.

— Краще вип’ємо, — каже спокійно Круп. На добродія у смокінгу не звертають уваги.

— Ви кидаєте визов? — повторює той.

— У мене ще під столом, добродію, дві пляшки. Не приневолюйте мене одну з них пожертвувати на ваш череп, — каже йому під саме вухо Круп.

— А! Зрозуміло, зрозуміло... Дякую. Вдоволений... Пийте на здоров’є, — каже той і посміхається.

Круп вдоволений також. Всі вдоволені. Але Василь відмовляється пити. Рішуче, цілком рішуче... Він бажає піти нагору, поважно і остаточно бажає, і прошу йому тут вже не перечити. Він встає, не прощається і пробивається до виходу.

Неймовірне почуття. Василь, мабуть, його ніколи не забуде. Здається, він пробивається через хвилі, які напливають на нього і заливають. В очах з’являються і зникають обличчя... Червоні, гарячі, спітнілі, веселі, невеселі... Він їх минає, відгортає на бік, не зупиняється, кудись, сам не знає, куди рветься. Мигнуло Козенкове обличчя... Здалека кулею пролетіло враження від Шпачука. І все це змазує, ніби величезний віхоть, натовп.

— Мазурка, мазурка! — чує Василь окремі викрики, які невідомо звідки летять. Юрба шумить, гуде і рухається. Десь там далі бринять інструменти — окремі уривки звуків. Зала нагадує вируюче суцільне море, і тільки в певному місці навкруги можна помітити круг, по котрому пара за парою йдуть повільно молоді люди... — Мазурка, мазурка! — гукають далі. Над головами літають барвисті бальончики, зі свистом довгими стрічками, ніби блискавки, виривається і падає серпантин. На головах у декого різнобарвним світом розсипане конфетті.

Василь когось шукає. Він вже не таїться перед собою. Він рветься далі і нарешті виривається. Він бачить її — блакитну, притрушену конфетті в товаристві пана в прекрасному смокінгу зі сніжно-білою маніжкою. Туга, тягуча і в’їдлива, обняла цілу істоту Василеву. Він готовий був зробити все — навіть злочин, а все-таки руки опали. Ні! Далі ні... Назад... Не треба... Збоку, а там фойє зі штучними пальмами і старомодними, ще з царського часу, фотелями. Там повно людей і там можна знайти печеру, де можна зализувати рани...

Кричать і вимагають мазурки. І от зненацька зчиняється заворушення. У залі, збоку попід стінами, у коридорах, на сходах і в фойє... — мазурка, мазурка... Оркестра вже готова. Дириґент — лисий, худий, з великим носом — повернувся до публіки й киває головою. Його дириґентська паличка говорить, що зараз початок... Син вишневецького судді Фомин з розгону підбігає до Насті. Вона встає, кидає погляд своєму елеґантові і дає руку Фомину. Обоє біжать вперед і стають у перші пари...

Пари наростають. Оркестра робить нервове і чітке — тра-та-там! Тра-та-там! Фомин елеґантно бочком нахиляється вперед, хвицає правою ногою і пориває за собою Настю. Вона легка, неземна, підстрибує на пальцях, притримуючи правою рукою сукню...

Підвертається Хмелюк. Він сміється. Його довгий, тонкий ніс сміється також.

— Слухай! — каже він, але Василь його зовсім не слухає. — Але слухай! — шарпає той Василя за рукав.

— Що хоч? — кидає Василь.

— Йди геть! Нашого директора побито, — каже Хмелюк.

Василь на нього дивиться, ніби не розуміє...

— В буфеті... Урядовець другого відділу. Дифензива... Вдарив його в морду...

Василь нічого не відповів. Він залишає Хмелюка без єдиного слова, йде до фойє, знаходить порожній фотель і, мов підкошений, падає в нього. Йому хочеться ревіти. Лютий, розбитий, роздертий. Очі затуманені, голова напхана димом, невиразністю, через котру доходить до свідомости єдина його невблаганно дошкульна мрія... — Туди, не туди, аби трафмо! — чує якісь голоси, далі сміх, який переходить у регіт. Купа молодих людей, а між ними син доктора Волобуєва, ріжуться в карти, їм весело і безтурботно...

До фойє вривається нове товариство. Це Хмелюк, Валентин Гнатюк, панна Варвара і панна Надія. Гнатюк несе на таці купу тістечок.

— Місця! Давайте місця!..

Побіч стоїть напівзавалений невеликий стіл, а на ньому дрімає чорна мокра голова. Гнатюк ставить тацю на стіл. Мокра голова підводиться, якийсь час дивиться, далі простягається велика червона рука і бере тістечко. Всі на це дивляться. Тістечко негайно зникає у великому роті, а червона рука тягнеться по друге.

— Гей, гей! Ви! — гукає Гнатюк.

Мокра голова не реагує. Дівчата регочуть.

— Василю! Сюди! — кричить Валентин. Він вириває тацю з тістечками, а голова знов лягає на своє місце на столі... Василь встає і виходить знов у залу...

Там вже танцюють якийсь збитий, суцільний танець. Танцюють всі — малі, старі, по всіх кутах, на кожному місці. Над головами безліч бальончиків, а все разом зветься “джімі”...

Василь знов бачить “її”. Дивиться в ту саму точку і бачить її з усіх місць, де б не стояв. Коли б хто знав таємницю людських душ! Коли б хто міг підслухати порухи думок, що опікають серце й мозок. На щастя, цього ніхто не знає і знати не може. Звуки музики, тютюновий дим, запах людських тіл, парфуми, пудри, пороху з натертих воском помостів — все це творить тло, чад, повітря...

Василь повний по вінця. Він мусить поставити себе десь збоку, щоб не перелити. Він ще дуже молодий — той дивак, той відламок старечого селянського роду, — свіжа, чиста, нічим не сплямована первісність. Не займайте його, не нівечте блиску його синіх очей, не відмикайте таємниць добра і зла, чого не можна ще прикрити позліткою показової цивілізації.

І думає він, і думки ламаються, мов речі, що падають з рук на кам’яну долівку. Мигцем пробігають згадки про батька, про матір, про їхні скорботні погляди та про ріллю, мов чорну, довгу хвилю з високим небом над нею... І разом тут, за дверима, красуня, врита у кожну тканину душі, що тлумить спротив, стирає, зневладнює... Він потрапив не в ті двері. Тікати до праотців, назад, до чорної скиби, під небо, кричати й дихати, чути биття здорового серця, звірюкою кинутись на самицю, і на землі з пирієм, з криками жайвороння, любитись.

Василь вернувся знов — третій раз. Кудись треба йти і треба вертатись. Фотель в куті — це єдина пристань. Танець

1 ... 40 41 42 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юність Василя Шеремети», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Юність Василя Шеремети"