Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Всі троє подивились на нього. Крупові його вигляд не подобався.
— Я вам, добродію, скажу, що ви втручаєтесь не в свої державні інтереси. Хто ви?
— Я? — каже той визивно. — Граф Свистульський...
— Я так і знав. Задоволений. Дякую! — каже Круп і відвертається.
— Ви кидаєте визов? — кричить Свистульський.
— Краще вип’ємо, — каже спокійно Круп. На добродія у смокінгу не звертають уваги.
— Ви кидаєте визов? — повторює той.
— У мене ще під столом, добродію, дві пляшки. Не приневолюйте мене одну з них пожертвувати на ваш череп, — каже йому під саме вухо Круп.
— А! Зрозуміло, зрозуміло... Дякую. Вдоволений... Пийте на здоров’є, — каже той і посміхається.
Круп вдоволений також. Всі вдоволені. Але Василь відмовляється пити. Рішуче, цілком рішуче... Він бажає піти нагору, поважно і остаточно бажає, і прошу йому тут вже не перечити. Він встає, не прощається і пробивається до виходу.
Неймовірне почуття. Василь, мабуть, його ніколи не забуде. Здається, він пробивається через хвилі, які напливають на нього і заливають. В очах з’являються і зникають обличчя... Червоні, гарячі, спітнілі, веселі, невеселі... Він їх минає, відгортає на бік, не зупиняється, кудись, сам не знає, куди рветься. Мигнуло Козенкове обличчя... Здалека кулею пролетіло враження від Шпачука. І все це змазує, ніби величезний віхоть, натовп.
— Мазурка, мазурка! — чує Василь окремі викрики, які невідомо звідки летять. Юрба шумить, гуде і рухається. Десь там далі бринять інструменти — окремі уривки звуків. Зала нагадує вируюче суцільне море, і тільки в певному місці навкруги можна помітити круг, по котрому пара за парою йдуть повільно молоді люди... — Мазурка, мазурка! — гукають далі. Над головами літають барвисті бальончики, зі свистом довгими стрічками, ніби блискавки, виривається і падає серпантин. На головах у декого різнобарвним світом розсипане конфетті.
Василь когось шукає. Він вже не таїться перед собою. Він рветься далі і нарешті виривається. Він бачить її — блакитну, притрушену конфетті в товаристві пана в прекрасному смокінгу зі сніжно-білою маніжкою. Туга, тягуча і в’їдлива, обняла цілу істоту Василеву. Він готовий був зробити все — навіть злочин, а все-таки руки опали. Ні! Далі ні... Назад... Не треба... Збоку, а там фойє зі штучними пальмами і старомодними, ще з царського часу, фотелями. Там повно людей і там можна знайти печеру, де можна зализувати рани...
Кричать і вимагають мазурки. І от зненацька зчиняється заворушення. У залі, збоку попід стінами, у коридорах, на сходах і в фойє... — мазурка, мазурка... Оркестра вже готова. Дириґент — лисий, худий, з великим носом — повернувся до публіки й киває головою. Його дириґентська паличка говорить, що зараз початок... Син вишневецького судді Фомин з розгону підбігає до Насті. Вона встає, кидає погляд своєму елеґантові і дає руку Фомину. Обоє біжать вперед і стають у перші пари...
Пари наростають. Оркестра робить нервове і чітке — тра-та-там! Тра-та-там! Фомин елеґантно бочком нахиляється вперед, хвицає правою ногою і пориває за собою Настю. Вона легка, неземна, підстрибує на пальцях, притримуючи правою рукою сукню...
Підвертається Хмелюк. Він сміється. Його довгий, тонкий ніс сміється також.
— Слухай! — каже він, але Василь його зовсім не слухає. — Але слухай! — шарпає той Василя за рукав.
— Що хоч? — кидає Василь.
— Йди геть! Нашого директора побито, — каже Хмелюк.
Василь на нього дивиться, ніби не розуміє...
— В буфеті... Урядовець другого відділу. Дифензива... Вдарив його в морду...
Василь нічого не відповів. Він залишає Хмелюка без єдиного слова, йде до фойє, знаходить порожній фотель і, мов підкошений, падає в нього. Йому хочеться ревіти. Лютий, розбитий, роздертий. Очі затуманені, голова напхана димом, невиразністю, через котру доходить до свідомости єдина його невблаганно дошкульна мрія... — Туди, не туди, аби трафмо! — чує якісь голоси, далі сміх, який переходить у регіт. Купа молодих людей, а між ними син доктора Волобуєва, ріжуться в карти, їм весело і безтурботно...
До фойє вривається нове товариство. Це Хмелюк, Валентин Гнатюк, панна Варвара і панна Надія. Гнатюк несе на таці купу тістечок.
— Місця! Давайте місця!..
Побіч стоїть напівзавалений невеликий стіл, а на ньому дрімає чорна мокра голова. Гнатюк ставить тацю на стіл. Мокра голова підводиться, якийсь час дивиться, далі простягається велика червона рука і бере тістечко. Всі на це дивляться. Тістечко негайно зникає у великому роті, а червона рука тягнеться по друге.
— Гей, гей! Ви! — гукає Гнатюк.
Мокра голова не реагує. Дівчата регочуть.
— Василю! Сюди! — кричить Валентин. Він вириває тацю з тістечками, а голова знов лягає на своє місце на столі... Василь встає і виходить знов у залу...
Там вже танцюють якийсь збитий, суцільний танець. Танцюють всі — малі, старі, по всіх кутах, на кожному місці. Над головами безліч бальончиків, а все разом зветься “джімі”...
Василь знов бачить “її”. Дивиться в ту саму точку і бачить її з усіх місць, де б не стояв. Коли б хто знав таємницю людських душ! Коли б хто міг підслухати порухи думок, що опікають серце й мозок. На щастя, цього ніхто не знає і знати не може. Звуки музики, тютюновий дим, запах людських тіл, парфуми, пудри, пороху з натертих воском помостів — все це творить тло, чад, повітря...
Василь повний по вінця. Він мусить поставити себе десь збоку, щоб не перелити. Він ще дуже молодий — той дивак, той відламок старечого селянського роду, — свіжа, чиста, нічим не сплямована первісність. Не займайте його, не нівечте блиску його синіх очей, не відмикайте таємниць добра і зла, чого не можна ще прикрити позліткою показової цивілізації.
І думає він, і думки ламаються, мов речі, що падають з рук на кам’яну долівку. Мигцем пробігають згадки про батька, про матір, про їхні скорботні погляди та про ріллю, мов чорну, довгу хвилю з високим небом над нею... І разом тут, за дверима, красуня, врита у кожну тканину душі, що тлумить спротив, стирає, зневладнює... Він потрапив не в ті двері. Тікати до праотців, назад, до чорної скиби, під небо, кричати й дихати, чути биття здорового серця, звірюкою кинутись на самицю, і на землі з пирієм, з криками жайвороння, любитись.
Василь вернувся знов — третій раз. Кудись треба йти і треба вертатись. Фотель в куті — це єдина пристань. Танець
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юність Василя Шеремети», після закриття браузера.