Читати книгу - "Характерник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А ви знаєте таку заповідь: не убий?
— Знаю. А хіба козаки не вбивають? — здивовано спитав Симеон. — Ви ж їх благословляєте на бій.
— То бої з ворогом.
— А хіба я з ким бився? З янголами? У мене своя війна, отче. Ще не завершена.
— Може, й так, може, й так, — погодився отець Петро. — А третій?
— Третій мій гріх непростимий, отче, — царевич замовк, щось пригадуючи, і тиха сльоза набігла йому на око. — Не знаю, як Бог, а я сам не можу собі цього простити.
— Кажіт. Стане легше.
— А що тут казати? Падлюка я послідня, — схлипнувши, мовив царевич.
Отцю Петрові тяжко було дивитися на це красиве шляхетне лице, скривлене щирим стражданням. Та він подумав, що, може, саме зараз почує щось таке, ради чого схилив Симеона до сповіді.
Той проковтнув клубок, що застряв йому в горлі, й подивився повними сліз очима в самісіньку душу ієромонаха.
— Не визволив я досі із соловецької в’язниці кривого Прокла, — сказав Симеон. — Він зробив мені стільки добра! Вивіз тоді разом зі сліпим Іллею з того московського гадючника, врятував життя, навчив правильно ходити й жити на світі. А я покинув його в біді й поїхав на Дон. Правда, ще тоді присягнувся собі, що витягну Прокла, розіб’юся, а визволю його з неволі, та ба! Спершу мав надію, що зі Стефком Разею, як ви кажете, отче, візьмемо Москву, я посяду корону, заберу Прокла з тюрма і він буде першим серед царських райців. Але Стефкові відрубали голову, як тій курці, і надії мої розвіялися. Тому я й прийшов на Січ, отче. Прийшов збирати свої надії докупи.
— Ви ще визволите Прокла, ваша величносте, — розчулено сказав отець Петро. — Головне — вірте у це. Віра Божою силою творить дива.
— Я вірю. Тільки мені здається, отче, що хтось не вірить мені. Тому ще раз запевняю вас на цій святій сповіді, що я правдивий царевич Симеон Олексійович, син государя Олексія Михайловича.
Ієромонах благосно усміхнувся. Нарешті він виконав Сіркове доручення сповна. Царевич сам відповів на головне запитання, яке мусив йому поставити отець Петро.
Він накрив голову Симеона єпитрахиллю, відпустив йому всі гріхи і допустив до святих таїнств причастя.
Та коли Симеон Олексійович вийшов із церкви, щось кольнуло ієромонаха в самісіньке серце. Він тільки зараз збагнув, що після сповіді царевич змінився на виду. І не тільки через просвітленість, що зійшла на нього разом із Божою благодаттю.
«А най мене шляк трафить, якщо помиляюся», — подумав отець Петро і швидко підійшов до вікна. Царевич розміреною ходою, до якої привчив його кривий Прокл, переходив спорожнілий після козацької ради майдан. Ні, звідси, з вікна, ієромонах уже не добачив того, в чому так хотілося переконатися. Якби він мав такий гострий зір, як бузьчиха, то неодмінно помітив би, що праве вухо царевича значно поменшало. Воно не стало таким, як і ліве, але це вже була не та варениця, що раніше.
Бузьчиха з висоти ганебного стовпа закмітила це відразу й від подиву роззявила дзьоба, відчуваючи, як з її лона викочується ще одне велике тепле яйце.
3
Пізнього вечора, коли Сірко вже хотів задути каганець, щоб заховати в чобіт сережку, нічний метелик буцнувся ріжками в шибку, й вогник на каганцеві, підстрибнувши, погаснув сам у Сірка перед носом.
— Це ти, Кирику? Заходь. Тільки не наступи мені в сінях на пана Горла.
Кирик зайшов до куреня і злегенька вклонився в порозі.
— Кликали?
— Сідай, а я подрімаю, — сказав Сірко.
Кирик сів на ослін, а кошовий ліг на дерев’яне ліжко, поклавши голову на сніпок ковили, що правив йому за подушку. Так вони якийсь час дивилися один на одного, хоч у курені було зовсім темно. Кошовий бачив молодого Кирила Лупиноса, Кирик бачив Сірка таким, яким він був зараз: у білій полотняній сорочці, білих споднях і босий. У вусі тьмяно поблискувала двома перлинами сережка. Гранатовий камінчик напився темряви і злився з нею, ставши невидимим.
— Ти вже умієш більше за мене, — мовив Сірко.
— То просто жарти. — Кирик дивився на босі ноги кошового і думав, що в тих ногах заховано безліч доріг. — Хіба це вміння?
— А ти що хотів?
— Прибирати подобу іншого чоловіка.
— Ти вже це зробив. Ти став Кирилом Лупиносом.
— Кожен син з літами стає схожим на свого батька, — сказав Кирик.
— Ні, — заперечив Сірко. — Не кожен. Навіть подібним не кожен стає. А ти зробив так, що Кирило Лупиніс не вмер. Він став тобою.
— Я не про те. Іноді мені треба прибирати чужу личину.
— Навіщо? — спитав Сірко.
— Ви знаєте. Кміта казав, що декому це вдавалося сповна. Не відрізниш.
Сорочка на кошовому забіліла в пітьмі, як вичахлий попіл у жертовнику. Кирик подумав, що, може, Сірко ввійшов у подобу Велеса. Чи, навпаки, бог Велес прибрав подобу Сірка. У Кміти на Жаб’ячому острові Кирик читав Велесову книгу, вирізьблену на дубових дощечках.
— Коли ж ти бачив того Кміту? — спитав Сірко.
— Давно.
Кошовий поворушив вузлуватими пальцями ніг, щось собі прикидаючи в голові.
— Чую в тобі неспокій, — сказав він.
— Який неспокій?
— Так хвилює чоловіка дорога. Або жінка. Та, що стоїть у кінці тієї дороги і манить тоненьким пальчиком. Їдь. Тобі треба позбутися цього хвилювання.
— А тут?
— Зараз тут роботи тобі не буде. Усе почнеться трохи пізніше, — сказав Сірко. — Їдь, поки є час.
— Пізніше? Що почнеться пізніше?
— Я теж не все знаю, Кирику. І те, що згодом нам припече, зможеш зробити хіба що ти. Тому, коли повернешся, поїдеш ще далі. Дуже далеко.
— Часом не на Соловецькі острови? — чудно всміхнувся Кирик.
Сірко з темряви засвітив на нього такими очима, наче позичив їх у сірка.
— А в Москву ти не хочеш? — спитав він.
Розділ XІI,
де йдеться про оглядини знаків на тілі царевича, про погрози Сірка відірватися геть від Москви та про його перебування в столиці москвинів
1
Після того
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Характерник», після закриття браузера.