Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

– Ти страшенно в собі невпевнена, чи не так? – ніжно запитав Філіп.

– Можливо, тому що я прийомна, – припустила Естер. – І до шістнадцяти років цього не знала. Знала про інших, а коли якось спитала про себе, то виявила, що теж прийомна. Через це почувалася жахливо – ніби не від світу цього.

– Жахливо, що ти так усе драматизуєш, – уставив Філіп.

– Вона не моя мати, – мовила Естер. – Вона ніколи не відчувала того, що відчувала я. Просто, поблажливо та люб’язно на мене дивлячись, вибудовувала власні плани щодо мене. О! Я її ненавиділа. Це жахливо, я знаю. Це жахливо, проте я її ненавиділа!

– Знаєш, – перервав Філіп, – насправді більшість дівчат проходить через ненависть до власної матері. Це не дивовижа.

– Я ненавиділа її, тому що вона мала рацію, – зізналась Естер. – Це жахливо, коли люди завжди мають рацію. Це змушує почуватися все більше та більше неадекватною. О, Філіпе, все так жахливо. Що мені робити? Що я можу вдіяти?

– Одружитися із цим своїм порядним молодим чоловіком, – порадив Філіп, – і заспокоїтися. Стати доброю дружиною лікаря. Чи для тебе цього не досить?

– Тепер він уже не хоче зі мною одружуватися, – скорботно промовила Естер.

– Ти впевнена? Він так тобі сказав? Чи тобі тільки здалося?

– Він думає, що це я вбила матір.

– О, – видав Філіп і хвилину помовчав. – А це була ти? – поцікавився він.

Вона обернулася до нього.

– Чому ти питаєш мене про це? Чому?

– Ну, цікаво було б знати, – відповів Філіп. – Просто для себе. Не для того, щоб повідомити про це поліції.

– Якби я вбила її, то, гадаєш, розповіла б тобі? – спитала Естер.

– Було б набагато розумніше не чинити так, – погодився Філіп.

– Він сказав мені, що знає, що це я її вбила, – проговорила Естер. – Він сказав мені, якщо я це визнаю, якщо я зізнаюся йому, то все буде гаразд, ми одружимось, і він про мене подбає. І що він не допустить, щоб це стояло між нами.

Філіп присвиснув.

– Ну й ну, – кинув він.

– І який сенс? – запитала Естер. – Який сенс доводити йому, що я її не вбивала? Він і так не повірить.

– А мав би, – мовив Філіп, – якщо ти так кажеш.

– Я не вбивала її, – повторила Естер. – Ти розумієш? Я її не вбивала. Ні, ні, ні, – розпачливо повторювала вона. – Може, це й непереконливо, – додала вона.

– Правда часто звучить непереконливо, – підтримав її Філіп.

– Ми не знаємо, – продовжила Естер. – Ніхто не знає. Ми всі поглядаємо один на одного. Мері поглядає на мене. І Кірстен. Вона така добра до мене, так хоче мене захистити. Вона теж думає, що це я. Які в мене шанси? Було б краще, набагато краще піти вниз до урвища, кинутися з…

– Заради Бога, Естер, не будь дурною. Адже можна щось зробити.

– Що зробити? Як? Я втратила все. Як мені жити день за днем? – Вона подивилася на Філіпа. – Ти вважаєш, що я дика, неврівноважена. Ну й нехай це я її вбила. Нехай мене терзають муки сумління. Нехай мені не вдасться забути – ось тут. – Вона рвучким рухом поклала руку на серце.

– Не будь дурепою, – звелів Філіп. Він простягнув руку та потягнув її на себе. Естер ледь на впала на його візок – і він поцілував її. – Що тобі потрібно, дівчинко, так це чоловік, – сказав він. – Не той молодий віслюк, Дональд Крейґ, із головою, забитою психіатрією та його професійним жаргоном. Естер, ти дурненька, нерозумна й абсолютно чудова.

Двері відчинилися. У дверях постала Мері Дюррант. Естер підскочила, а Філіп подарував дружині знічену посмішку.

– Поллі, я просто підбадьорив Естер, – промовив він.

– О, – здивувалася Мері.

Вона обережно ввійшла та поставила тацю на невеличкий столик. Потім підкотила цей столик до нього. Вона не дивилася на Естер, а та невпевнено переводила погляд із чоловіка на дружину.

– Ну, гаразд, – озвалася Естер, – мабуть, мені краще піти і…

Не закінчивши, вона вийшла з кімнати й причинила за собою двері.

– Естер важко, – взявся пояснювати Філіп. – Вона думає про самогубство. Я намагався відрадити її, – додав він.

Мері не відповіла.

Він простягнув до неї руку. Вона відступила від нього.

– Поллі, я тебе розсердив? Ти дуже сердишся?

Вона не відповіла.

– Це тому що я її поцілував? Ну ж бо, Поллі, не шкодуй мені одного дурного поцілунку. Вона була такою милою і такою дурненькою, і я раптом відчув… Ну, я відчув, що було б весело знову стати бабієм і трохи пофліртувати. Ну ж бо, Поллі, поцілуй мене. Поцілуй мене – і ми знову друзі.

Мері Дюррант сказала:

– Якщо ти зараз не з’їси супу, то він охолоне.

Вона вийшла крізь двері до спальні та зачинила їх за собою.

Розділ вісімнадцятий

– Сер, тут унизу молода леді. Вона хоче з вами зустрітися.

– Молода леді? – здивувався Калґарі. Він не уявляв, кому б це до нього завітати. Подивився на папери, що купою лежали на столі, та спохмурнів. Портьє знову заговорив, одначе вже тихіше.

– Справжня молода леді, сер. Дуже мила молода леді.

– Ну, гаразд. Нехай піднімається.

Калґарі всміхнувся сам до себе: приглушений тон і така впевненість лоскотали його почуття гумору. Цікаво, кому б це хотіти зустрітися з ним. Коли задзеленчав дзвінок, він відчинив двері й остовпів, угледівши Естер.

– Ви! – вражено вигукнув він. А потім, додаючи: – Заходьте, заходьте, – провів її досередини та зачинив двері.

Хай як не дивно, та вона справила на нього таке саме враження, як і тоді, коли він побачив її вперше. Була одягнена не по-лондонськи – без капелюшка та із розмаяним темним волоссям, як у ельфа. Під важким твідовим пальтом мала темно-зелену спідницю і светр. І вигляд такий, начебто щойно бігла болотом.

– Будь ласка, – мовила Естер, – будь ласка, ви мусите мені допомогти.

– Допомогти вам? – Він був ошелешеним. – Як? Звісно, я допоможу вам, якщо зможу.

– Я не знаю, що робити, – продовжила Естер. – Я не знаю, до кого звернутися. Проте хтось мусить мені допомогти. Я більше так не можу, а це ви все винні. Ви все це почали.

– Ви в біді? У вас неприємності?

– Ми всі в біді, – виправила Естер. – Але ми всі такі егоїсти, хіба ні? Маю на увазі, я думаю тільки про себе.

– Сідайте, моя люба, – м’яко запропонував він.

Він зібрав із крісла папери та посадив її. Потім відійшов до серванта в кутку.

– Вам треба випити келих вина, – сказав він. –