Читати книгу - "Сліпобачення"

Приліпив якірну пластину до стіни. Я міг заприсягтися, що основа здригнулася. Вистріливши з реактивного пістолета, я відступив до центру проходу.

— Вони тут, — прошепотіла Джеймс.

Щось було поряд. Я повсякчас відчував за спиною його присутність, хай би куди повертався. Безмежна ревуча пітьма клубочилася на краю поля зору — ненажерлива, розміром з тунель паща. Будь-якої миті вона могла зробити неймовірно швидкий випад і поглинути усіх нас.

— Вони прекрасні… — сказала Джеймс. У її голосі зовсім не було страху, він повнився побожністю.

— Що? Де? — Бейтс крутилася на місці, намагаючись охопити поглядом усі чотири сторони. Роботи, схожі на броньовані фігурні дужки, за її наказом занепокоєно хиталися від однієї стінки до іншої, тримаючи зброю напоготові. — Що ти побачила?

— Вони не там. Вони тут. Всюди. Невже ви їх не бачите?

— Я нічого не бачу, — сказав Шпіндель тремтячим голосом.

— Це все електромагнітні поля, — сказала Джеймс. — Ось як вони спілкуються. Уся конструкція переповнена мовами, вона…

— Я нічого не бачу, — повторив Шпіндель. Його дихання гулко і часто відлунювало в навушниках. — Я осліп.

— Бляха! — Бейтс повернулася до Шпінделя. — Як таке може бути… радіація?..

— Не д-думаю, що це вона.

Дев’ять тесла — і привиди були повсюди. Я відчув запах асфальту і жимолості.

— Кітоне! — крикнула Бейтс. — Ти з нами?

— Т-так.

Заледве. Я стояв біля дзвона і стискав у руках витяжний трос, намагаючись ігнорувати, те, що поплескувало мене по плечу.

— Облиш все! Витягни Шпінделя!

— Ні! — Шпіндель безпорадно висів у проході. Пістолет теліпався на ремінці. — Ні, кинь мені щось.

— Що?

Це все у твоїй голові. Це все у твоїй…

— Кинь мені щось. Та що завгодно!

Бейтс вагалася.

— Ти сказав, що осл…

— Просто зроби це!

Бейтс зірвала з пояса запасну батарею і кинула її Шпінделю. Він незграбно потягнувся за нею. Батарея вислизнула з його рук і вдарилася об стіну.

— Зі мною все буде гаразд, — прошепотів він. — Просто дотягніть мене до намету.

Я смикнув за шворку. Клітка надулася наче величезний бронзовий зефір.

— Усі всередину! — Бейтс однією рукою стріляла з пістолета, а іншою тягнула Шпінделя. Вона підштовхнула його до мене, а сама наліпила сенсор-сповіщувач на тканину намету. Я зірвав екранований клапан із входу, як струп з рани. Під ним звивалася й блищала, наче мильна бульбашка, самотня, безкінечно довга, накручена сама на себе молекула.

— Затягуй його всередину! Джеймс! Лізь сюди!

Я проштовхнув Шпінделя крізь мембрану. Вона обтискувала його непристойно туго, заповнюючи кожну тріщину та контур.

— Джеймс! Ти…

— Заберіть це від мене! — Різкий голос: грубий, наляканий і страшний, чоловічий настільки, наскільки взагалі так може говорити жінка. Дробар контролює тіло. — Заберіть це від мене!

Я озирнувся. Тіло Сьюзан Джеймс повільно перекидалося посеред тунелю, вчепившись обома руками у свою праву ногу.

— Джеймс, — підпливла до неї Бейтс. — Кітоне! Допоможи. — Вона схопила Банду за руку. — Дробар? У чому проблема?

— У цьому! Ти що, сліпа?

Опинившись біля них, я збагнув, що він не просто тримав себе за ногу. Він смикав за неї. Намагався відірвати.

Хтось у моєму шоломі істерично зареготав.

— Хапай його за ліву руку, — наказала мені Бейтс, намагаючись відірвати пальці лінгвіста, що мертвою хваткою вчепилися в ногу Банди. — Дробарю, відпусти! Негайно!

Заберіть це від мене!

— Це твоя нога, Дробарю.

Ми боролися з ним усю дорогу до дзвона.

— Це не моя нога! Ви тільки погляньте на це, як воно може бути моєю ногою, якщо воно мертве. Воно прилипло до мене…

Майже прийшли.

— Дробарю, послухай, — гарикнула Бейтс. — Ти мене чу…

Заберіть це від мене!

Ми заштовхали Банду у намет. Бейтс відступила, коли я пірнув услід за нею. Дивовижно, як вона ще трималася. Якимось дивом їй вдавалося не підпускати демонів до себе, вона загнала нас у безпечне місце, наче бордер-коллі під час грози. Вона…

Вона не пішла за нами. Її не було в наметі. Озирнувшись, я побачив, як її тіло зависло біля нашого сховку. Рука в рукавиці стискала край намету; крізь всі шари каптону, хрому та полікарбонату я помітив, що чогось бракує. Усі її грані розтанули.

Це не могла бути Аманда Бейтс. В істоти переді мною топології було не більше, ніж у манекена.

— Амандо?

Банда у мене за спиною щось бурмотіла у тихому маренні.

— Що трапилося? — запитав Шпіндель.

— Я залишаюся тут, — сказала Бейтс. Її голос був спокійним. — Я все одно мертва.

— Що? — Шпінделю забракло слів. — Ти станеш мертвою, якщо не…

— Ви залишите мене тут, — сказала Бейтс. — Це наказ.

Вона запечатала нас усередині дзвона.

Для мене таке було не вперше. Невидимі пальці раніше вже порпалися в моєму мозку, каламутячи намул та здираючи струпи. Вплив «Роршаха» був сильнішим, але Челсі робила це…

…якщо можна так сказати, точніше.

Вона називала це «макраме»: гліальні старти, каскадні ефекти, шаткування критичних гангліїв. Якщо я заробляв на хліб читанням людської архітектури, то Челсі змінювала її — знаходила критичні вузли і виправляла їх, кидала камінчик десь біля витоків пам’яті і спостерігала, як брижі обертаються на величезні гуркотливі хвилі глибоко у низинах психіки.

За час приготування сандвічу вона могла впаяти тобі в мозок щастя, а за годину чи дві, просто в процесі ленчу, примирити тебе з дитинством.

Як і безліч інших сфер людської діяльності, цей процес міг відбуватися без участі Челсі. Людську природу поставили на конвеєрну стрічку. А саме людство все більше і більше перетворювалося з виробника на виріб. І все ж для мене мистецтво Челсі осявало дивний старий світ абсолютно новим світлом: верстання думки відбувалося не заради вищого блага абстрактного суспільства, а заради егоїстичних бажань індивіда.

— Дозволь мені подарувати тобі щастя, — сказала вона.

— Я вже й так щасливий.

— Я зроблю тебе ще щасливішим. ТПК за мій кошт.

— ТПК?

— Тимчасові поведінкові корекції. Я досі маю привілейований статус у «Саксі».

— Мене вже достатньо коригували. Варто змінити бодай один синапс, і я стану кимось зовсім іншим.

— Дурниці! І ти сам це добре знаєш. Інакше кожен новий досвід перетворював би тебе на іншу людину.

Я поміркував.

— Мабуть, так воно і є.

Але вона все наполягала і наполягала, а навіть найсильніші аргументи проти щастя з часом