Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

Позбавивши пацієнта безпідставного страху перед психозом, ми значно послаблюємо його психічну напругу. Зникає протидія, яка інтенсифікувала нав’язливі стани. Якщо ми хочемо зменшити цю напругу (це початкове завдання як психотерапії, так і логотерапії), важливо домогтися цілковитої зміни ставлення пацієнта до своєї хвороби. Оскільки хвороба має певне органічне ядро, то пацієнт повинен навчитися сприймати цю частину захворювання як долю. Тоді можна уникнути додаткових психогенних страждань. Навчивши його ставитися до своєї долі з радістю, ми зменшимо кількість тих його невротичних симптомів, які не можна вилікувати.

Ми знаємо хворого, який протягом п’ятнадцяти років страждав від важкої форми неврозу нав’язливих станів. У пошуках лікування він покинув своє містечко і переїхав на кілька місяців до великого міста. Тут він пройшов курс психоаналізу, який, найімовірніше через брак часу, виявився невдалим. Хворий вирішив повернутися додому, але тільки для того, щоб залагодити всі справи. Після цього планував покінчити життя самогубством — настільки великим був його відчай через те, що хвороба виявилася невиліковною.

За кілька днів перед від’їздом він, на наполягання друзів, відвідав іншого психіатра. Цей лікар, з огляду на брак необхідного для лікування часу, мусив відмовитися від аналізу симптомів і зосередився на ставленні пацієнта до своєї нав’язливої хвороби. Він намагався, так би мовити, примирити його зі своїм захворюванням, адже пацієнт був глибоко релігійною людиною. Лікар попросив його поставитися до своєї хвороби як до того, що передбачене долею, і припинити марну боротьбу. Внутрішня зміна пацієнта, зумовлена такими аргументами, була настільки неймовірною, що вразила навіть лікаря. Після другого сеансу терапії пацієнт заявив, що вперше за останні десять років він протягом години не відчував нав’язливих ідей. Після цього він поїхав додому. Пізніше пацієнт написав лікареві, що його стан настільки покращився, що він уважає себе цілковито здоровим.

Виправляючи помилкові спроби наших пацієнтів відчайдушно та напружено боротися з їхніми нав’язливими станами, маємо пам’ятати про таке: з одного боку, пацієнт не відповідає за свої нав’язливі ідеї, проте з іншого, безумовно, він відповідальний за своє ставлення до цих ідей. Бо саме його ставлення є тим, що перетворює нав’язливі ідеї в муки, коли пацієнт продовжує їх боятися чи й далі намагається побороти. Слід також використовувати позитивні логотерапевтичні аргументи одночасно з негативними психотерапевтичними (у класичному розумінні). Зрештою, пацієнт навчиться ігнорувати свої нав’язливі стани і жити, незважаючи на них. Очевидним є те, що наявність конкретного життєвого завдання допоможе йому позбутися своїх нав’язливих думок.

Невроз нав’язливих станів можна лікувати також за допомогою спеціальної логотерапії, мета якої — вплинути на світогляд пацієнта, характерний для цієї недуги. Спеціальний екзистенціальний аналіз неврозу нав’язливих станів допоможе нам зрозуміти цей світогляд. Аналіз треба розпочинати з неупередженого феноменологічного дослідження історії хвороби пацієнта.

Що відчуває хворий на невроз нав’язливих станів, коли, скажімо, його охоплюють сумніви? Припустимо, він перераховує, чи два помножити на два дорівнює чотири. У кожному конкретному випадку можна продемонструвати, що до виникнення сумнівів він знає, що його розрахунок правильний. Проте він одразу ж починає сумніватися. «Мені доведеться ще раз це перевірити, — каже такий хворий, — хоча я знаю, що приклад розв’язано правильно». Проте його емоції продовжують твердити, що проблему не вирішено. Нормальна людина задовольняється результатами своїх обчислень і більше в них не сумнівається. Але хворому на невроз нав’язливих станів бракує цього простого відчуття задоволення, яке з’являється після роздумів. Нормальна людина відчуває впевненість, що походить від очевидності. Невротик із нав’язливими ідеями не має нормального відчуття очевидності. Нормальна людина, що розв’язує набагато складніші арифметичні завдання, ігнорує той ірраціо­нальний залишок, який є в будь-якому результаті. Але невротик не може обійти цей ірраціональний залишок. Його думки не можуть пройти повз нього. Щобільше, він проявляє нетерпимість до цього ірраціонального залишку. Хворий на невроз нав’язливих станів просто не може його проігнорувати. Як же тоді він зреагує на такий ірраціональний залишок? Він намагатиметься його усунути, спробувавши знову все обдумати. Тільки остаточно його усунути не вдасться ніколи. Тому він змушений повторювати цей процес знову і знову, щоразу намагаючись позбутися ірраціональної невпевненості. У кращому разі він може лише дещо зменшити її. Така гра нагадує функціонування вакуумного насоса, який ніколи не може створити абсолютний вакуум; зараз він може викачати з приміщення лише певний об’єм повітря. Перший рух поршня знижує вміст повітря до десятої, наступний — до сотої частини і так далі. Урешті-­решт поршень продовжує рухатися вхолосту, що відповідає повторюванню примусу в разі неврозу нав’язливих станів. З кожним переглядом результатів свого мислення хворий почуватиметься трохи впевненішим, але якась невизначеність усе одно залишатиметься незалежно від того, як часто невротик підкоряється цьому примусу повторення і намагається його усунути. Він не припиняє своїх спроб доти, доки в нього вистачає сили. Розв’язання цієї проблеми він відкладає на пізніше.

Це порушення відчуття очевидності в когнітивній сфері відповідає порушенням інстинктивної визначеності у сфері ухвалення рішень. Подальший феноменологічний аналіз показує, що інстинктивна впевненість у хворих на невроз нав’язливих станів була зруйнована. Це та сама інстинктивна впевненість, яка супроводжує здорову людину крізь усе її життя, позбавляючи від тягаря тривіальних рішень. Інстинктивна впевненість нормальної людини зберігає у її свідомості відчуття відповідальності за вирішальні моменти життя (і навіть тоді ця відповідальність діє під дещо ірраціональним виглядом сумління). Натомість хворий на невроз нав’язливих станів повинен компенсувати спеціальною пильністю та особливою сумлінністю два тимопсихічні41 дефекти-близнюки: порушення відчуття очевидності та інстинктивної впевненості. Отже, надмірні сумлінність і свідомість призводять до надмірної компенсації в ділянці ноо­психіки (тут я користуюся відомою парою протиставлень, яку впровадив Странські: ноопсихіка—тимопсихіка). Поділ емоційної впевненості на пізнання та ухвалення рішень спонукає хворого на нав’язливий невроз до примусової, штучної перевірки самого себе. Це, своєю чергою, породжує в нього абсолютну впевненість у пізнанні, нерішучість, а також схильність до жорстких моральних рішень. Хворий на невроз нав’язливих станів надсилає листа або замикає свої двері з такою самою ретельністю, з якою звичайна людина вибирає свою професію чи дружину/чоловіка. Цілком очевидно, що таке надмірне усвідомлення та посилене самоспоглядання досить обтяжливі. Через перевантажену усвідомленість, яка супроводжує акти пізнання чи ухвалення рішення, хворим бракує «вільного стилю», за допомогою якого здорова людина живе, думає і діє. Пішохід почне спотикатися, як тільки зосередить надмірну увагу на акті ходіння, замість того щоб думати про його мету. Людина може розпочинати деякі дії з поглибленим усвідомленням, але, якщо підтримувати такий стан протягом усього процесу виконання, воно чинитиме перешкоди.

Надмірні усвідомлення і сумлінність у хворого на невроз нав’язливих станів є, таким чином, його типовими рисами характеру, коріння яких сягає тимопсихічних підструктур особистості. З цього випливає, що завдання терапії полягає