Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Ребекка 📚 - Українською

Читати книгу - "Ребекка"

2 034
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ребекка" автора Дафна дю Мор'є. Жанр книги: 💛 Любовні романи / 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 136
Перейти на сторінку:
канати, шківи й весла на підлозі. Там була пилюка, а місцями й бруд також, але не було жодних канатів або шківів. Кімната виявилась умебльованою й займала всю довжину хатини. В кутку стояли письмовий і звичайний столи, стільці, а під стіною — ліжко-диван. Також була кухонна шафа з чашками й тарілками. Книжкові полиці з книжками та моделями кораблів на горішніх полицях. На мить я подумала, що тут хтось живе — можливо, той нещасний чолов’яга з берега, — але, роззирнувшись довкола знову, не побачила жодної ознаки нещодавнього перебування людини. Ця поіржавіла камінна решітка не знала вогню, запилюженою підлогою не ступала людська нога, а порцеляна в кухонній шафі від вологи взялася блакитними плямами. В хатині відчувався незвичний запах плісняви. Нитки павутиння на моделях кораблів слугували для них примарним такелажем. Ніхто тут не жив. Ніхто сюди не приходив. Двері скрипіли на петлях, коли я їх відчиняла. Дощ глухо стукотів по даху й калатав по забитих дошками вікнах. Оббивку ліжка-дивана погризли миші й щури. Я бачила зубцюваті дірки та обтріпані краї. В хатині було волого й холодно. Темно й гнітюче. Мені це не подобалося. Я не мала жодного бажання тут лишатися. Глухий стукіт дощу по даху був мені ненависний. Здавалося, що він віддається луною в самій кімнаті, і до того ж я чула, як на іржаву решітку каміна скрапувала вода.

Я пошукала яку-небудь мотузку. Довкола не знайшлося нічого, що стало б мені в пригоді, геть нічогісінько. В кінці кімнати були ще одні двері, я підійшла й відчинила їх, тепер трохи з острахом, дещо боязко, бо ж мене сповнювало дивне неспокійне відчуття, неначе я могла наткнутися на щось неочікуване, на щось, чого мені бачити не хотілося. На щось, що могло завдати мені шкоди, на щось жахливе.

Звісно, це було безглуздя, тож я відчинила двері. Зрештою, то виявився просто сарай для човна. Як я й очікувала, там були канати й шківи, два-три вітрила, кранці, невеличкий плоскодонний ялик, банки з фарбами, весь той мотлох і непотріб, що з’являється під час роботи з човнами. На полиці лежав клубок мотузки, а біля нього — поіржавілий складаний ніж. Цього, щоб упоратися з Джеспером, мені було достатньо. Я відкрила ніж, відтяла шматок мотузки й знову повернулася до кімнати. Дощ досі крапав на дах, а звідти — на камінну решітку. Квапливо, не оглядаючись, я вийшла з хатини, намагаючись не дивитися на обдертий диван, укриту пліснявою порцеляну, сплетене на моделях кораблів павутиння, пройшла крізь скрипучу хвіртку й опинилася на білому березі.

Чоловік уже не рився в камінні; він спостерігав за мною, а Джеспер стояв біля нього.

— Ходімо, Джеспере, — мовила я, — ходімо, хороший песику!

Я нахилилася, й цього разу він дозволив мені доторкнутися до нього та схопити себе за нашийник.

— Знайшла шматок мотузки в хатині, — сказала я чоловіку.

Той не відповів, і я вільно прив’язала мотузок до Джесперового нашийника.

— На все добре, — промовила я, потягнувши Джеспера за собою.

Чолов’яга кивнув, витріщившись на мене своїми вузькими очима дурника.

— Я бачив, що ви ходили туди, — сказав він.

— Так, — відказала я, — все гаразд. Містер де Вінтер не заперечуватиме.

— Вона тепер туди не ходить.

— Ні, тепер ні.

— Я ж нічого не сказав, так? — запитав він.

— Так, звичайно. Не переймайтесь, — відповіла я.

Він знову нахилився копирсатися в камінні, почавши щось бурмотіти сам до себе. Я рушила галькою й помітила Максима, який, запхнувши руки до кишень, чекав на мене біля скель.

— Вибач, — сказала я. — Джеспер не хотів іти. Мені довелося знайти мотузок.

Він рвучко розвернувся на підборах і посунув у бік гаю.

— А ми не лізтимемо назад через скелі? — запитала я.

— Який сенс? Ми ж уже тут, — коротко відказав Максим.

Ми оминули хатину й рушили стежкою через гай.

— Пробач, що я так довго. Це все Джеспер, — мовила я, — він ніяк не припиняв гавкати на чоловіка. Хто це був?

— Просто Бен, — відповів Максим. — Він — безвинний бідолаха. Його батько був одним із лісників. Вони живуть неподалік від ферми. Де ти взяла цей шматок мотузки?

— Знайшла в хатині на березі, — пояснила я.

— Двері були відчинені? — поцікавився він.

— Так, я штовхнула, і вони відчинилися. А мотузку знайшла в тій другій кімнаті, там, де вітрила й невеличкий човен.

— О, — коротко сказав Максим. — Зрозуміло, — і за секунду-дві додав: — Ця хатина має бути замкнена, двері не мали би бути відчинені.

Я нічого йому не відповіла; мене це не стосувалось.

— Це Бен сказав тобі, що двері відчинені?

— Ні, — заперечила я, — схоже, він узагалі нічого не зрозумів із того, що я його запитувала.

— Він прикидається дурнішим, ніж є насправді, — мовив Максим. — Бен здатний говорити досить притомно, якщо захоче. Мабуть, він уже десятки разів бував у тій хатині й просто не хотів, аби ти про це дізналась.

— Не думаю, — відповіла я, — усередині вона виглядає закинутою, наче її й не торкались. Всюди пилюка й жодних слідів. Там страшенно волого. Боюся, всі ті книжки зіпсуються, і стільці, й диван. До того ж там живуть щури. Подекуди вони погризли оббивку.

Максим промовчав. Ми рухались надзвичайно швидко, а підйом від берега виявився крутим. Це місце було геть не схоже на Щасливу долину. Дерева тут були темними й росли густо, уздовж стежки не було посаджено азалій. Важкі краплі дощу падали з грубих гілок. Розбивалися об мій комір, і вода стікала мені по шиї. Я тремтіла; це було неприємно, немовби хтось торкався тебе холодним пальцем. Після незвичного здирання скелями в мене боліли ноги. А виснажений дикою біганиною Джеспер, висолопивши язика, волочився позаду.

— Ну ж бо, Джеспере, заради Бога! — гукнув Максим. — Змусь його прискоритися, напни цей мотузок чи що, невже так складно? Беатріс мала рацію. Цей пес занадто розжирів.

— Ти сам винен, — сказала я, — ти надто швидко йдеш. Ми не встигаємо за тобою.

— Якби ти мене послухала, замість того, щоб знавісніло пхатися через ті скелі, ми б уже були вдома, — відповів він. — Джеспер прекрасно знає дорогу. Ніяк не можу зрозуміти, навіщо ти захотіла за ним іти.

1 ... 40 41 42 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ребекка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ребекка"