Читати книгу - "Бенкет круків"

Це і справді було золото, але щойно Серсі взяла монету в руку, миттю побачила, що та якась не така. «Надто вже маленька,— подумала королева,— надто вже тоненька». Золотий був старий і потертий. З одного боку виднівся королівський профіль, а з другого — відбиток руки.

— Це не дракон,— зронила Серсі.

— Ні,— підтвердив Кайберн. Це монета ще з часів до Завоювання, ваша світлосте. Король — Гарт Дванадцятий, а рука — герб дому Гарденерів.

Небосад. Серсі стиснула монету в кулаці. «Знову зрада?» Мейс Тайрел був одним із суддів у процесі над Тиріоном, він найгучніше вимагав Тиріонової смерті. Це якась змова? Може, він від самого початку змовився з Куцем, який замислив убити батька? Тайвін Ланістер у могилі — і лорд Тайрел стає першим претендентом на посаду королівського правиці, але якщо так...

— Нікому про це не кажіть,— звеліла Серсі.

— Ваша світлість може мені довіритися. Людина, яка трохи помандрувала в товаристві перекупних мечів, швидко навчається тримати язика за зубами, щоб його не вкоротили.

— І в моєму товаристві теж,— королева сховала монету. Про неї вона подумає згодом.— А як щодо другої справи?

— Сер Грегор,— Кайберн знизав плечима.— Я його оглянув, як ви й наказували. Отрута на списі Червоного Гада була від мантикори, такі водяться на сході, можу життя на це поставити.

— А Пайсел каже — ні. Він розповідав батькові, що отрута мантикори, досягнувши серця, вбиває миттєво.

— Щира правда. Але цю отруту згустили, щоб відстрочити смерть Гори-на-коні.

— Згустили? Як? З чимось змішали?

— Це можливо, ваша світлосте, хоча в більшості випадків змішування отрут знижує їхню дієвість. Може виявитися, що наш випадок... не зовсім природний, скажімо так. Я думаю, це чари.

«Цей що — такий самий дурень, як і Пайсел?»

— Ви хочете мені сказати, що Гора-на-коні помирає від якоїсь чорної магії?

Кайберн не звернув уваги на її глузливий тон.

— Він помирає від отрути, але повільно та страшенно болісно. Усі мої зусилля полегшити його страждання такі самі марні, як і Пайселові. Боюся, у сера Грегора виробилося звикання до макового молочка. Його зброєносець розповів мені, що він страждав на жахливі мігрені й кружеляв макове молочко, як інші люди — ель. Та хай там як, а вени в нього почорніли з голови до п'ят, у сечі повно гною, а в боці отрута проїла діру завбільшки з кулак. Якщо по правді, це диво, що сер Грегор досі живий.

— Це завдяки його розмірам,— припустила королева, нахмурившись.— Грегор величезний. І страшенно дурний. Настільки дурний, що не розуміє навіть, коли вже час померти,— вона простягнула кубок, і Сенель знову його наповнила.— Його зойки лякають Томена. І мене ночами будять. Давно вже час закликати Іліна Пейна.

— Ваша світлосте,— мовив Кайберн,— може, я переведу сера Грегора в підземелля? Там його зойки вас не турбуватимуть, а мені легше буде ним займатися.

— Займатися? — розсміялася вона.— Нехай ним ліпше займеться сер Ілін.

— Як зволить ваша світлість,— сказав Кайберн,— але ця отрута... корисно було б дізнатися про неї побільше, хіба ні? Щоб убити лицаря, потрібен лицар, а стрільця — стрілець, каже простолюд. А щоб здолати чорну магію...— він не закінчив своєї думки, тільки посміхнувся до Серсі.

«Він не Пайсел, оце точно». Королева зміряла його оцінювальним поглядом.

— Чому Цитадель позбавила вас ланцюга?

— Архімейстри в душі боягузи. Сірі вівці, кличе їх Марвин. Я був не гіршим цілителем за Еброза, але хотів його перевершити. Сотні років мейстри Цитаделі розтинають трупи, щоб зрозуміти природу життя. Але я хотів зрозуміти природу смерті, тому розтинав живих. За цей злочин сірі вівці засудили мене до вигнання... але я розуміюся на природі життя і смерті краще за будь-кого в Старгороді.

— Справді? — Серсі була заінтригована.— Дуже добре. Беріть собі Гору-на-коні. Робіть з ним що заманеться, але досліди свої обмежте чорними камерами. А коли він помре, принесете мені його голову. Батько обіцяв її Дорну. Князь Доран, без сумніву, волів би вбити Грегора власноруч, але в житті нас усіх підстерігають розчарування.

— От і добре, ваша світлосте...— Кайберн прочистив горло.— От тільки я не так добре забезпечений, як Пайсел. Мені треба буде озброїтися деякими...

— Я звелю лорду Гайлзу надати вам кошти. І купіть собі мантію. Таке враження, що ви сюди примандрували з Блошиного Дна,— вона поглянула йому в очі, не певна, наскільки йому можна довіряти.— Чи треба вас попереджати, що вам просто так не минеться, якщо бодай слово про вашу... роботу... вийде за ці стіни?

— Ні, ваша світлосте,— Кайберн заспокійливо посміхнувся.— Зі мною ваші таємниці в безпеці.

Коли він пішов, Серсі налила собі кубок міцновина й біля вікна випила його, спостерігаючи, як видовжуються тіні у дворі, й міркуючи про монету. «Золото з Розлогів. Звідки воно в тюремника на Королівському Причалі, якщо тільки це не плата за допомогу звести нашого батька в могилу?»

Як не намагалася, вона не могла уявити батькового обличчя, щоб перед очима одразу не поставала ота дурна посмішечка й щоб не пригадувався сморід від його тіла. Цікаво, думала Серсі, чи за цим теж не стоїть Тиріон. «Посмішка — жарт дрібний і жорстокий, як він сам». Чи не міг Тиріон завербувати Пайсела? Він колись посадив старого в чорну камеру, а Рюген пильнував саме чорні камери, пригадалося їй. «І верховний септон — теж Тиріонова креатура,— зненацька спам'ятала Серсі,— а батькове тіло було в його руках всю ніч до самого ранку».

Дядько прийшов точно на заході сонця, вдягнений у стьобаний камзол з вугільно-чорної вовни, і такий самий темний з обличчя. Як усі Ланістери, сер Кеван був білошкірий і білявий, от тільки в свої п'ятдесят два роки втратив уже більшість волосся. Гарним його б ніхто не назвав. Череватий, з круглими плечима, з випнутим квадратним підборіддям, якого не могла приховати коротенька рудувата борідка, він нагадував старого пса... але вірний старий пес — саме те, що потрібно Серсі.

Вечеря була проста: буряк, хліб і яловичина з кров'ю під карафу дорнського червоного. Сер Кеван говорив мало й майже не торкався вина. «Забагато він думає,— вирішила Серсі.— Щоб він забув про