Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"

А ще Олесі раптом прийшла думка, що найтяжча безвихідь та, яка має коріння в нас самих.

***

Тетяна сиділа на лавці біля будинку Вероніки. Тримаючи в руці термочашку з гарячим чаєм, вона задумливо спостерігала, як вітер жене небом тяжкі сірі хмари, потроху витрушуючи з них сніжинки.

— Привіт, Тетянко, — опираючись об паличку, підійшла Лідія Степанівна й тицьнула жінці в руки бокс.

— Лідіє Степанівно, ми ж уже домовлялися, що ви нам не носитимете їжі.

— Знаєш, як то кажуть, у семи хазяйок хата не метена, — старенька обережно присіла на лавку, — так і у вас двох, видно, ніхто їсти не варить. Усе надієтесь одна на одну.

Таня усміхнулася. Сперечатися з бабусею про харчування — так само марно, як намагатися зв’язати водоспад мотузкою.

Вони ще якийсь час поспостерігали за зимовим небом та погомоніли про погоду, коли до двору підійшла Оксана Кучерова.

— Здрастуйте! — мовила жінка.

— І тобі доброго здоров’ячка, Оксано! — відповіла Лідія Степанівна. — Яким вітром сюди задуло?

— Та от, Тараса вдома немає.

— І чому ти сюди прийшла? — запитала Таня. Вона насторожилася, бо вже здогадувалася, якою буде відповідь.

— Атож, — підтримала Лідія Степанівна, — ми його під лавкою, думаєш, ховаємо?

— Ви під лавкою — ні, — зміряла бабусю презирливим поглядом Кучерова, — а от Вероніка під своєю ковдрою може.

Таня зіщулилася. Вона не збиралася вислуховувати пліток про єдину подругу, але баба Ліда зреагувала швидше:

— Ти не плети плетеників, Оксано, а краще йди собі додому з Богом.

— Щось я чую неприязні нотки у вашому голосі, Лідіє Степанівно. Чи то, може, мені здається?

— Нічого тобі не здається. Не тримала б чоловіка на короткому повідку, мов пса, тоді б він і не тікав за першої нагоди.

Тетяна засміялася, підтримуючи слова Лідії Степанівни.

Оксана злісно клацнула підборами й пішла геть.

— Ну й дали ви їй жару, Лідіє Степанівно, — продовжила сміятися Таня.

— Та таки дала, хай не задається, — усміхнулась у відповідь старенька.

— Ага, здавалося, з неї зараз уся отрута бризне.

Таня трохи стишила сміх, бо помітила, що Оксана повертається.

«Видно, мало їй», — весело подумала жінка.

— А знаєте, ви так дружите вдвох, що мені аж дивно, — як ні в чому не бувало проспівала Кучерова.

— Хто вдвох? Ми з Веронікою? — перепитала Тетяна. Її настрій не зник.

— Та ні. Мабуть, ми з тобою вдвох, — виправила Лідія Степанівна.

— Чи ми з вами й Веронікою?

— Так то вже, виходить, утрьох, — засміялася баба Ліда.

— Якось ти нечітко висловилася, — глумливо звернулася до Оксани Таня.

Щоки Кучерової пашіли, руки стислися в кулаки, але вона таки втримала свій залізний тон.

— Так от, — продовжила вона, — ви стільки часу проводите разом, не думала, що ви зможете пробачити бабі Тоні та її… гм… потомству за всі гріхи, Лідіє Степанівно.

Усмішка старенької зникла, вона презирливо зіщулила очі.

— Чого ти добиваєшся, Оксано? — запитала баба Ліда.

— Справедливості.

— Якої в біса…

— Думаю, дуже несправедливо, що Таня ні сном ні духом про те, що ви з покійною Антоніною Йосипівною — давні вороги.

— Для мене це не має ніякого значення, — відповіла Таня, хоча відчувала, що всередині все тремтить. — Тобі вже сказали: іди геть. Поки ціла.

— О, полізеш битися? Ну то я піду, піду, — розвернулася Оксана. — Хоча, думаю, тобі цікаво буде дізнатися, що Лідія Степанівна в молодості втратила дитину, і все через твою матір.

Таня затамувала подих і перевела погляд на бабу Ліду. Старенька була біла мов крейда.

— Так-так, — Оксана повернулась і присіла біля них на краєчку лавки. — Страшна була історія. Але, як відомо, Лідія Степанівна теж не лишилася в боржниках.

— Циц, змія ти підколодна, — не витримала старенька.

— Вибачте, — натягла маску ніяковості Кучерова, — я просто не знала, що ви не розповідали Тані про те, що доклали немалих зусиль, аби її батьки розлучилися.

Тетяна скочила на ноги. Її дихання збивалося, язик став сухим, наче пожовкле листя, у голові паморочилося від думок.

— Оксано, якщо ти зараз не заберешся геть,