Читати книгу - "Звук Думки: Медитації на уявних звуках, Mr AnNiBa"

      Десь на горизонті гори починають злегка дрижати, осипаючи тонкі струмені пилу й каміння. Лише кілька секунд — і звук стає загрозливим, його амплітуда вібрує всередині мене, ніби сама Земля розмовляє зі мною. Тріщини під ногами розширюються, ґрунт видає хрусткий звук, якби ламався старий паркет.

      З-під ніг вивільняється запах сирого ґрунту, багатого на мінерали, змішаного зі слабким відтінком затхлості. Цей аромат наче вивітрюється з тріщин, що розкриваються, мовби запрошуючи мене зазирнути в саме серце планети. Мої ноги залишаються на місці, але серце б’ється частіше.

      Запах бездни з’явився першим. Як передвісник біди.

     Поштовхи стають сильнішими, земля під ногами наче починає дихати, підійматися і опускатися, змушуючи мене напружувати кожен м’яз, щоб утримати рівновагу. Горизонтальні тріщини стають глибшими, від них відколюються шматки каміння і падають вниз, здіймаючи хмари пилу. Десь на схилі обвалюється великий валун, залишаючи після себе гучний гуркіт і слід розкиданого щебеню.

      Я переводжу погляд на гори — їхні величні вершини починають руйнуватися. Обвали йдуть один за одним, викликаючи лавини каміння, які стрімко котяться вниз, змітаючи все на своєму шляху. У повітрі змішується пил, який обпікає ніздрі, та запах обгорілих порід, ніби саме ядро землі пробуджується і випускає з глибин своє гаряче дихання.

      Звуки стають оглушливими. Я чую два основні тони: низький, що резонує, як органний гул, і різкі вибухи, які наче розривають повітря. Кожен поштовх посилюється, як хвиля, що одна за одною накочуються одна на одну. Вони проникають у мене, змушуючи тіло відчувати невагомість і, водночас, зв’язок із землею.

      «Знайти точку опори». Тепер я знаю, що це означає.

      Я відчуваю рух повітря, який приносить запахи, що стали більш інтенсивними: вологий аромат розкритої землі змішується зі слабкими нотами сірки та ще чогось металевого. Десь поруч чути, як звірі, здається, кричать і тікають у хаотичному русі, шукаючи безпечне місце.

      Переді мною утворюється велика тріщина, яка починає розширюватися, випускаючи з себе клуби густого диму. У ньому вгадуються дивні візерунки, схожі на спіралі, які крутяться, мовби створюючи власний танець хаосу.

      Роздерлася бездна.

     Попереду я бачу, як схил гори просто провалюється вниз, зникаючи у величезній западині, яка здається бездонною. Цей момент вражає мене своїм масштабом — така сила, таке знищення, що викликає водночас і жах, і захват.

     Звуки, які я чую, стають все гучнішими, пронизливішими, вони пробираються крізь тіло, викликаючи мурашки на шкірі. Ґрунт під ногами більше не здається твердим — він рухається, наче хвилі на воді, кидаючи мене з боку в бік. Я відчуваю, як серце прискорює свій ритм, а дихання стає нерівним. Паніка починає проникати в думки, але я змушую себе залишатися спокійним, хоча всередині вже прокидається страх.

      Струс психіки не менш жахливий, ніж поштовхи навкруги.

      Перед очима розгортається справжнє жахіття: гора, яка лише кілька хвилин тому була символом непорушності, починає осипатися. Великі кам’яні брили з гуркотом падають вниз, ламаючи дерева і засипаючи все навколо пилом. Раптом я помічаю, як велика тріщина простягається просто до мене. Вона розширюється, ніби земля розривається від болю. Глибоко зсередини чути різкі вибухи — ніби серце Землі б’ється у скаженому ритмі.

     Запахи змінюються: свіже повітря наповнюється глибинною сирістю, змішаною із запахом пилу і гниття. З тріщин підіймається густий пар, додаючи ще більше напруги до цього хаосу. Уявлення про те, що Земля вічна і незламна, здається тепер наївним. Відчувається, що ця могутня сила здатна знищити все.

      Таке враження, ще мить, і з тріщин почнуть вилазити зомбі.

     Тварини більше не тікають — деякі з них застигають у ступорі, скулячи або видаючи пронизливі звуки. Це додає до сцени ще більше жаху. Поруч зі мною валун розколюється навпіл з оглушливим тріском, його уламки летять у різні боки, створюючи відчуття, що безпечного місця просто немає.

     Руйнування досягає апогею: земля ніби кипить, гірські схили перетворюються на розсип каменів, а горизонт застилає сіра завіса пилу. Я бачу, як дерева падають одне за одним, наче сірники, а в тріщині неподалік з’являється щось схоже на розплавлений вогонь. Здається, що цей процес безжальний, нестримний і не залишає місця для життя.

     Мій світ розпадається навколо. Земля під ногами розколюється з тріском, немов оголюючи свої глибинні секрети. Тріщини розбігаються в усі боки, вириваючись із-під ґрунту, з’являються потоки пилу, що застилають горизонт. З гір стрімголов летять валуни, розбиваючись на уламки, які з гуркотом котяться вниз, змітаючи все на своєму шляху. Повітря стає густим від запаху свіжорозірваної землі, змішаного із затхлим подихом підземелля.

     Ступор змінюється панікою.

     Звірі в паніці зриваються з місця: я бачу оленя, що стрімголов мчить у невідомість, чую скавчання лисиці, яка губиться між валунами. Птахи здіймаються в хаотичному потоці, немов намагаючись втекти від нездоланної сили. Вітер змішує запахи, пил і звуки, перетворюючи все на хаотичний вихор.

     Гуркіт зростає, перетворюючись на суцільний гул, який проникає в мене, як вібрація, що розриває зсередини. Страх стає фізично відчутним, ніби я ось-ось втрачу рівновагу, хоча мене цей хаос не торкається. Я бачу, як руйнуються скелі, як в одну мить безповоротно змінюється те, що здавалося непорушним.