Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

- Ти маєш рацію. - Я щільніше обгорнулася рушником і сором'язливо глянула на нього.

- Я відвернусь, спокійно переодягайся. – А можливо, це мені хочеться подивитись, як ти переодягаєшся?

- Дякую.

Швидко витершись і одягнувшись, я обернулась. Оголені чоловічі плечі, рельєфна спина, мускулисті руки. Август одягнув сорочку з коротким рукавом (знову чорна!) і обернувся до мене.

- Не думав, що ти з тих, хто буде без попередження підглядати.

- Оуу, я не спеціально. - Це прозвучало як жарт, але я справді підглядала…

- Все гаразд. А тобі пасує, - він усміхнувся.

Білі штани та сорочка, мабуть, когось із молодших працівників кухні, навряд чи виглядали на мені так ефектно, як кімоно, але повірю йому на слово. Йому ж дістався чорний формений одяг, який міг би носити шеф-кухар.

Узявши мокрі речі, які Август встиг покласти у кульок, ми вийшли в головний зал. Спиною до нас сидить Марко, біля нього сидить батько і п’є воду.

Слава Богу, з ним все гаразд.

А підходити страшно. Моя безглузда дитяча забаганка наробила стільки клопоту! Мені соромно, але треба йти.

- Оресте Степановичу, як ви почуваєтесь? – питаю, перемігши ніяковість.  

- Віто, я такий щасливий, що ти в безпеці. – Усмішка відкрита і щира.

- Вибачте, мені дуже незручно… Якби не я, якщо б я не потягла вас на човен… - Я опустила голову, не договоривши, бо, чесно кажучи, і не знала, як закінчити фразу.

- Віто! – По голосу й не скажеш, що він недавно пережив. Він поклав свою руку на мою. - Це я маю просити вибачення, ми ж через мене перевернулись.

- Оресте Степановичу, мушу визнати, купання в холодному озері пішло вам на користь: виглядаєте як після омолоджуючих процедур. – Це вже Август. Розумію, що він хоче врятувати становище. Всі засміялись. - А ми ось з Вітою знайшли своє призначення, - він рукою показав спершу на свій одяг, а тоді на мене. - Від завтра йдемо працювати на кухню! - Після цієї фрази навіть і я усміхнулася.  

- Августе, ти собі як хочеш, а Віту я не віддам. Хто буде забезпечувати комунікацію з німецькими партнерами? Вона у нас єдина шпрехає. - Дуже серйозним тоном, але з усмішкою на обличчі мій бос наголосив на важливості ролі, яку я відіграю в компанії. А у мене таки була надія, що я насамперед вартий уваги юрист, а не перекладач.

- Я переконаний, що ми з вами зможемо домовитись. - Август підморгнув і одним рухом підняв мене з землі. - На сьогодні наш вечір можна вважати успішно завершеним, чи не так?

- Так, безперечно. Токідзе-сан вирішив поспілкуватись з керівництвом закладу, його вразив виступ дівчат. 

- Тоді я забираю цю молоду кухарку, - він показово притиснув мене до себе, - і мого японського гостя. Марко, а ти в везеш Ореста Степановича. Усі згідні?

Заперечень не було. Ми попрощались і пішли шукати нашого третього компаньйона. Він розмовляв на рецепції з адміністраторкою закладу, яка між тим встигала виписувати для нього якусь карту. А цей чоловік не  промах: поки ми приходили до тями, він встиг про щось домовитись. Цікаво, про що?

Август відчинив для мене передні двері машини. Події повторюються, тільки попереднього разу мене несли на руках. І я знову дуже хочу спати.

- Можна, я поїду на задньому сидінні? - прошепотіла я.

- Звісно, - усміхнувшись, він відчинив інші двері. - Прошу! – Я, наче у сні, опустилася на сидіння і відчула, що мене накривають пледом. Я розплющила очі, які вже злипалися, і поманила Августа до себе. Він нахилився наді мною, і я поцілувала його в щоку.

- Дякую! – прошепотіла ледь чутно, цікаво, чи він почув. Він глянув на мене, глибоко зітхнув, але так й не наважився нічого сказати.

Двері зачинились, на переднє сидіння сів Токідзе-сан, і авто рушило. Мене огорнув дивний спокій, і я пірнула у сон.