Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

1709 року. Цар звинувачував Мазепу в державній зраді, називав його Юдою і навіть наказав виготовити фальшивий орден Святого Юди, щоб нагородити ним Мазепу, щойно той буде схоплений. Мазепа відкидав звинувачення. Так само як колись Виговський, він розглядав відносини між ним і царем як договірні. З його точки зору, цар порушив козацькі права та вольності, надані Богдану Хмельницькому та його наступникам. Гетьман стверджував, що вірний не правителеві, а козацькому війську та українській вітчизні. Також Мазепа урочисто присягав на вірність власній державі. «Москва, то єсть народ великоросійський, нашому народові малоросійському завше ненависна, іздавна в замислах своїх постановила злосливих народ наш до згуби приводити», — писав Мазепа в грудні 1708 року.

«Війна маніфестів», разом із рішучими діями московських військ та обранням нового гетьмана за наказом Петра — Івана Скоропадського, спричинили розкол у лавах Мазепи. Налякані перспективою відплати, козацькі полковники, які раніше тиснули на Мазепу, підштовхуючи його до повстання, тепер поводилися обережніше. Багато хто з них перейшов на бік царя. Невеликою була й підтримка Мазепи з боку рядових козаків, городян і селян. Простолюд волів бути під владою православного царя, ніж католицького, мусульманського чи, у випадку Карла XII, протестантського правителя. Коли для Петра й Карла настав час випробувати сили в бою, то на боці московитів було більше козаків, ніж на шведському. На початку липня 1709 року 25-тисячний шведський корпус зійшовся у двобої з московським військом, що налічувало вдвічі більше вояків, біля міста Полтава. На боці Мазепи та шведів було від 3 до 7 тисяч козаків; на бік московітів перейшло принаймні втричі більше. З обох боків козаки билися як допоміжна сила — не лише через сумніви в їхній лояльності, а й тому, що вони поступалися бойовими якостями європейським регулярним арміям: їхня колись грізна бойова сила вже відійшла в минуле. Чисельна перевага супротивника ніколи не була проблемою для Карла XII, який до цього перемагав набагато численніші російські й польські армії. Але ця битва була іншою. Зимівля на ворожій території послабила його армію. Карл XII, який зазвичай особисто вів військо в бій, був поранений кількома днями раніше і передав свої повноваження не одному командиру, а низці офіцерів, що створило плутанину в шведських лавах під час битви.

Результатом стала рішуча перемога московської армії. Карл XII і Мазепа змушені були рятуватися втечею з України й шукати притулку в османській Молдові. Іван Мазепа помер у вигнанні в молдовському містечку Бендери восени 1709 року. Карлу знадобилося 5 років, щоб повернутися до свого королівства. Історики часто розглядають Полтавську битву як поворотний момент у Великій Північній війні. За дивним збігом долі, військовий конфлікт за контроль над Балтикою був вирішений у битві на українській землі, що підірвала гегемонію Швеції в Північній Європі й започаткувала шлях Росії як великої європейської держави. Але ніде наслідки Полтавської битви не були такими драматичними, як у країні, де вона відбулася.

Перемога Петра відкрила новий етап у стосунках між київським духівництвом та царською владою. Восени 1708 року цар змусив київського митрополита засудити Мазепу як зрадника й оголосити йому анафему. Після битви ректор Київської колегії Феофан Прокопович, який раніше порівнював Мазепу з князем Володимиром, виголосив довгу проповідь перед царем, засуджуючи свого колишнього благодійника. Учинок, який Мазепа вважав би зрадою, в очах Петра І був декларацією лояльності. Пізніше Прокопович стане головним ідеологом Петрових реформ. Він підтримуватиме рух царя до абсолютної влади та обґрунтує його право передавати трон за власним бажанням, а не за звичайною лінією успадкування (від батька до сина). Свого сина Олексія Петро посадив до в’язниці за звинуваченням у зраді. Олексій не вийшов із в’язниці живим. Прокопович не бачив у цьому великої проблеми. Він також був основним автором «Духовного регламенту», що замінив патріарше правління в православній церкві владою Священного Синоду під головуванням світського чиновника. Він також стояв за ідеєю називати Петра «батьком вітчизни». Це нове визначення царя було принесене до Росії Прокоповичем та іншими київськими священнослужителями. Раніше вони використовували його для звеличування Мазепи.

Блискуча імперська кар’єра Феофана Прокоповича відображала ширше явище — перехід на імперську службу прозахідних випускників Київської колегії, які були потрібні Петру I для реформування церкви, культури та суспільства Московії за західними зразками. Десятки, а пізніше сотні випускників Київської колегії переїхали до Росії і зробили там кар’єру. Їх обирали на посади від місцеблюстителя патріаршого престолу до провінційного єпископа та військового священика. Один із українців, Димитрій Туптало, митрополит ростовський, був навіть канонізований за боротьбу проти старообрядництва. Вони допомогли Петру І не лише «вестернізувати» Московію, а й перетворити її на Росію — модерну державу. Вони досягли цього, просуваючи ідеї нової російської вітчизни і навіть нового «славеноросійського» народу, невід’ємною частиною якого вважалися українці, або малороси.

Якщо для церковних лідерів політика Петра І зі зміцнення його влади та централізації державних інститутів відкривала нові й захопливі кар’єрні можливості, то для козацької старшини вона стала не чим іншим, як катастрофою. Перехід Мазепи на бік супротивника посилив прагнення царя інтегрувати Гетьманщину до інституційних та адміністративних структур імперії. Тепер за новим гетьманом Іваном Скоропадським наглядав російський резидент. Гетьманську столицю перенесли ближче до московського кордону — зі зруйнованого Батурина до Глухова. Московські війська було розміщено в Гетьманщині на постійній основі. Родини представників козацької старшини, які пішли разом із Мазепою у вигнання, були заарештовані, а їхня власність конфіскована. Ще значніші події сталися, щойно 1721 року Велика Північна війна завершилася московською перемогою. Цар Петро перейменував Московське царство на Російську імперію та оголосив себе її першим імператором. Наступного року, скориставшись смертю Скоропадського, цар ліквідував посаду гетьмана. Він передав Гетьманщину під юрисдикцію так званої Малоросійської колегії, на чолі якої стояв призначений ним імперський офіцер. Козаки запротестували та відправили делегацію до Санкт-Петербурга на захист своїх прав, але безрезультатно. Цар наказав заарештувати лідера козацької опозиції, полковника Павла Полуботка, який згодом помер у камері Петропавлівської фортеці в Санкт-Петербурзі.

Мазепа 1708 року пішов на ризик і програв. Те саме сталося і з державою, яку він намагався захистити. Ми не знаємо, якою б могла бути доля Гетьманщини, якби Карл XII не був поранений у битві та якби Мазепу підтримало більше козаків. Однак ми можемо сказати, яку країну хотіли побудувати наступники Мазепи. Це видно, зокрема, з документа під назвою «Пакти та Конституції прав і вольностей Війська Запорозького», погодженого з Пилипом Орликом — гетьманом, якого козаки-емігранти обрали в Молдові після смерті Мазепи. Зайве говорити, що автори цього документа не