Читати книгу - "Останній дракон, Ана-Марія Еріш"

Отямилася я в медичному пункті в Академії. Що ж, це звичне місце для мене, адже саме тут я постійний гість. Ну отакий проблемний я метаморф, що вже зробити. Однак саме мене обрав дракон, а це щось та й означає. Я б могла сказати, що здивувалася, побачивши Адама. Та це було зовсім не так. Делія ж мала рацію, і хлопець справді щось до мене відчуває. Як і я до нього. Зараз ці очі стурбовано дивилися на мене, ніби очікуючи, що я кудись зникну. І навіщо я стільки часу намагалася уникати його? Але так вже сталося, і минуле неможливо виправити. Як тільки Адам зрозумів, що я отямилася, то одразу ж сів ближче до мене. Було так незвично відчувати його тепло біля себе. Я намагалася приховати свої справжні відчуття від нього, але не впевнена, що вийшло.                            

- Як ти себе почуваєш? - спитав він. - Ми так боялися за тебе.                                                         

- Все добре. Як давно я без тями? - мені й справді було цікаво це.                                                      

- Досить довго, аби я зійшов з розуму від хвилювання. - Адам обережно взяв мене за руку. - Каталіно, я знаю, що зараз не дуже слушний час, однак я маю сказати. Ти мене уникаєш. Я розумію, що ти знаєш про мої почуття до тебе, і вони тобі не приємні. А ти занадто хороша, аби сказати про це. - я хотіла заперечити, та він не дав. - Але я не стану тебе турбувати.                                                                      

Я збиралася йому відповісти, але в цей час увійшов Алекс та медсестра. Адам поспішив піти. І я навіть не змогла сказати, що насправді я просто боюся, що він мене відштовхне. Та треба зробити це, доки не стало занадто пізно. Тому я спокійно вислухала всі рекомендації, а тоді швидко сказала братові, що маю справи, та поспішила на пошуки Адама. В цей момент я вже була остаточно впевнена, що саме з цим хлопцем хочу провести весь свій час. Він був неймовірний, і завжди підтримував мене. Навіть розповів свій головний секрет. Адам був потрібен мені. А мені ж подруга досить часто про це розповідала, однак я не хотіла собі в цьому зізнаватися.                                                                       

Я знайшла його на терасі останнього поверху Академії. Він важко опустився на поруччя та про щось задумався, адже не почув, як я підійшла. За мить хлопець таки обернувся до мене. Однак я нічого не сказала, а просто притягнула його ближче до себе та поцілувала. Ніжно, проте намагаючись показати всю силу своїх почуттів. Мені було байдуже на все, що відбувалося навколо в цьому світі. Є лише ми двоє, і цей всесвіт буде за нас. Навіщо було стільки уникати цього та витрачати час. Але більше такого не буде. За мить ми відсторонилися одне від одного, важко дихаючи.                                   

- Ти так і не дав мені сказати тоді. - посміхнулася я. - Я уникала тебе лише тому, що боялася своїх почуттів. Я не знала, чи відповіси ти мені взаємністю. Однак я більше не хочу тебе втрачати. Я закохана в тебе, Адаме.                                                                                                                         

- Ти це серйозно? - запитав він, дивлячись мені в очі. - Чи вирішила якось не дуже добре наді мною пожартувати?                                                                                                                                        

- А хіба зараз час для жартів? - відповіла я. - Мені здається, що ні.                                                       

- Ні, зовсім не час. Але це так... - хлопець важко видихнув. - Ти стільки часу була поряд, а я так й не розумів, що лише ти чуєш мелодію мого серця. Адже вона звучить для тебе.                                

Так, вчитися разом понад три роки, навіть не спілкуючись, і не розуміти. Ми ж і справді були створені одне для одного. Та тепер я більше не скою такої помилки. От він, саме той хлопець, що мені потрібен. Я ще раз поцілувала його. Ну що ж, хоч ми й про це не говорили, та все ж ми ніби тепер разом. В той вечір ми вдвох повернулися до мене в кімнати, де просто розмовляли ні про що. Мені було так комфортно в його обіймах, що я більше не могла ні про що думати. Однак дещо таки залишилося між нами. Однак таємниця, яку я впевнена, що зможу йому довірити. Тому я вибралася з його рук та сіла навпроти.                                                                                                                                                            

- Адаме, я знаю, що ти розповів мені свій головний секрет, а от я дещо від тебе приховую. І мені здається, що тобі потрібно це знати. - серйозно сказала я.                                                                 

- Невже в тебе десь ховається третя рука? - посміхнувся він. - Я не думаю, що щось здатне мене злякати.                                                                                                                                       

- Ось, - я витягнула кулон з під кофти. - Це той артефакт, за яким всі полюють.                                 

- Можна? - він обережно протягнув руку.                                                                                                    

Я знала його та передала йому. Він навіть не змінив колір, а це значить, що я мала рацію й небезпеки Адам не становить. Хлопець якийсь час розглядав його, а потім повернув мені. Я ж вдягнула його на місце.                                                                                                                                                         

- І він весь цей час був в тебе? - я кивнула. - Ти знаєш це дуже небезпечно. Тобі можуть нашкодити через нього. Тому краще нікому його не показуй.                                                                                 

- Ти ж побачив. - посміхнулася я.