Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

Наступного ранку, коли я відкрила очі, світ поплив переді мною. В голові гуло, а нудота підступала до горла. Я важко видихнула, намагаючись зібратися з силами, але все одно відчувала слабкість.

Олег нахилився наді мною, стурбовано торкаючись мого чола.

— Ти знову бліда… Настю, ти нікуди не підеш. Залишаєшся вдома.

— Але… в мене ж робота… — спробувала заперечити, але він нахмурився.

— Ніяких «але». Ти в такому стані навіть до дверей не дійдеш.

Я намагалася підвестися, але він м’яко притримав мене за плечі.

— Настю, будь ласка. Лежи. Я дозволяю тобі сьогодні не виходити.

— Я не просто так хвилююся, — серйозно сказав Олег, сідаючи на край ліжка. — Я зараз же зв’яжуся з лікарем і запишу тебе на прийом.

— Олеже, це зайве… — спробувала я заперечити, але він лише похитав головою.

— Ні, не зайве. Ти вже кілька днів погано почуваєшся, і я не дозволю тобі це ігнорувати.

Я мовчки дивилася, як він бере телефон і відходить убік, набираючи номер. Від його рішучого тону стало тепліше на душі, хоча я й не хотіла зізнаватися, що сама теж починаю хвилюватися.

Олег відійшов до вікна, притискаючи телефон до вуха. Я спостерігала за ним, як він коротко і впевнено розмовляв із лікарем, домовляючись про прийом.

— Так, сьогодні… Добре, будемо. Дякую, — сказав він, завершуючи дзвінок.

Він повернувся до мене й сів на край ліжка, поглянув уважно.

— Ми їдемо до лікаря сьогодні після обіду. Без заперечень, — його голос не терпів заперечень, але в очах читалася турбота.

— Олеже, я сама поїду. Навіщо тобі відриватися від роботи? — я подивилася на нього, намагаючись звучати впевнено.

Він скептично звузив очі.

— Настю, ти навіть до ванної ледве дійшла, а вже хочеш сама їхати до лікаря?

— Я добре почуваюся, — напівправдиво відповіла я.

— Ні, — він твердо похитав головою. — Я тебе знаю. Ти скажеш, що поїдеш, а потім знайдеш відмовку і взагалі не підеш.

— Не знайду! — обурилася я.

Олег дивився на мене, все ще сумніваючись. Я бачила, як він змагається сам із собою, намагаючись вирішити, відпустити мене саму чи ні.

— Я поїду на таксі, — повторила я, узявши його руку у свою. — Обіцяю, що одразу тобі подзвоню після прийому.

Він зітхнув, провів рукою по волоссю і кивнув:

— Добре. Але тільки якщо справді подзвониш.

— Подзвоню, — запевнила я, усміхаючись, хоча в голові крутилося тисяча думок.

— Гаразд, тоді відпочинь трохи перед поїздкою, — м'яко сказав він, нахилившись і цілуючи мене в чоло.

Я кивнула, а він ще раз глянув на мене з турботою, перш ніж піти у справах.

Я полежала ще трохи, і ближче до обіду мені справді стало легше. Голова більше не паморочилася, і нудота майже зникла. Я вже почала думати, що, можливо, їхати до лікаря немає сенсу.

Але потім уявила вираз обличчя Олега, якщо він дізнається, що я проігнорувала візит. Він точно буде злитися, а ще більше — хвилюватися. І після цього точно почне водити мене до лікарів особисто.

Зітхнувши, я вирішила, що краще вже поїхати й закрити це питання. Врешті-решт, це не займе багато часу. Я взяла телефон, викликала таксі й почала збиратися.

Коли я зайшла в клініку, мене відразу привітно зустріла адміністраторка, запропонувала присісти й пригостила водою. Я здивувалася — тут було зовсім не так, як у звичайних лікарнях. Світлі коридори, стильні меблі, тихий приємний запах.

Оглянувшись, я зрозуміла, що потрапила в приватну клініку, причому явно не з дешевих. Мене це трохи збентежило. Олег не говорив, що записав мене в таке місце.

— Ви вперше у нас? — усміхнулася адміністраторка.

— Так… — Я глянула на табличку з назвою клініки й подумки порахувала, скільки така консультація може коштувати.

"Отже, тепер мій наречений ще й вирішив не економити на мені," — подумала я й ледь стримала посмішку.

Адміністраторка подала мені планшет із формою для заповнення. Я машинально вписувала свої дані: ім'я, прізвище, дату народження, адресу. Дійшовши до графи «Сімейний стан», я на секунду завмерла, потім все ж таки поставила галочку біля «заручена».

Закінчивши, віддала планшет назад і злегка нервово стиснула руки. Незважаючи на сучасний і затишний вигляд клініки, я ніколи не любила лікарні.

За кілька хвилин до мене підійшла медсестра й, усміхнувшись, сказала:

— Анастасіє, лікар уже чекає вас. Проходьте, будь ласка, в кабінет номер три.

Я кивнула й пішла коридором, готуючись до будь-яких новин.

Я зайшла до кабінету й одразу звернула увагу на лікарку—струнку жінку з ідеальною укладкою та теплим, але впевненим поглядом. Вона виглядала трохи старшою за мене, та водночас дуже доглянутою і, чесно кажучи, привабливою.

— Анастасіє, доброго дня. Я—Марина Вікторівна. Присідайте, будь ласка, — запросила вона, вказуючи на крісло навпроти.

Я сіла й спробувала розслабитись, хоча внутрішнє хвилювання не зникло.