Читати книгу - "Українська міфологія"

Годованця можна було купити й свідомо:

— «Я того так сі бояла, шо ну. Мій старий, чоловік, казав, може, бим собі купили, бо дес у Дýбках такі, казали, були, шо розводóли. Кажу: «Йди гет, бери собі там його і тримай, де коні тримаєш, а в хату не треба».[705]

— «Тутво був такий пасічнóк (але він вмер вже, його нема, і та хата скапараласі), то він хтів пасіку мати, пчоли мати, то він за таким питав, за тим домовиком. І ходив в сусідське село, Грицеволя (с. Грицеволя Радехівського району Львівської області — В. Г.), за рікою. Він ходив, а там такий старий, жи його мав, того домовика, і він казав йому так: «Сідай зі мною», — і притулився їден до другого, і те яйце (таке — перше їйце від курки) пхнув йому під ліву пахву і каже: «Неси його дев’їть день, і він виведетьці». А чи то правда, чи ні? Але во — хата скапаралася, і жінка вмерла, і діти вимерли, і він вмер, і нема нікого. Видно (з нашої сторони так подумати), жи воно шось є. Но ми його не видим».[706]

У різних варіантах побутує також мандрівний сюжет про те, як ворожбит продав чоловікові годованця в мішку з умовою не заглядати туди, доки не дійде додому: «Казали, шо хтось має там якогось демона, шо його треба годувати несолéними яйцє́ма. На подí, на платві десь сидит. Тут, у Глубокім, таке говорили. Кажут, шо у вигляді чоловіка, в білому одягнутий. Той господар багач був, він йому помагав. Казали, шо можна було купити десь. І казали, шо один там в Саджіві був такий ворожбит. Казали, шо в него мож було купити. Але один ґаздá десь здалека приїхав кíньми, хотів собі купити, аби був багач, бо казали, шо він помагає дбати. Ну та й приїхав конем з жінков, той йому ворожбит продав в мíху, але каже, шоби ти до него не дививсь, поки не приїдеш додому. Але жінка не вітримала, чує, шось там рушєєтсі, роз’язує мішок, а то кіт, та й втік. Та й в[о]на приходит: «Та ми вам заплатили, а ви нам кота продáли». — «То не кіт був. То був домовий. А ви чого роз’язували? Я вам казав дома роз’язувати». В нас казали, шо то дідька мав».[707] Можливо, саме в таких текстах потрібно шукати пояснення відомої приказки «Купити кота в мішку».

На Покутті купляти годованця ходили колись «на гуцули» (бо «така поговірка є, шо гуцули знают шось, там вони більше мают, мольбари які…»):

— «Та казали, шо є таке. Десь у гóрах, кажут, шо їздіть до гуцулів, якшо хоче, ’би мав добру господáрку. Юзик».[708]

— «Ходили, ходили, навіть Петрів дід ходив, Петро. Бо він рідний брат мóї нені. Не вéли сі вівці їму. Здихали. То він ходив у гори, і шось їму зробили, шо вже сі тогди вівці вéли сі. То гуцули шось таке, певне, дáли, бо вже…»[709]

Купівля годованця в «непростої» людини могла супроводжуватися певними випробуваннями:

— «Та й ше жінка така стара була одна, шо навіть аби хто був навернув на обору, вона вже знала, шо ти там є… Але то, казали, шо то дес йшли до такого, тамка в гори, і він їм це роздавав, вони сибі це купували. Бо в нас оцей сусід, шо нáвперед нас, казав: «Я йду шукати щєскі, такі богачі є щісливі, а я, — каже, — не можу бути, я йду». Та й чо’с, пішов, та й прийшов ше гірше… по жебраків. А шо каже, чого. А-ай, каже. Він завів мене межи якіс кури, та й мені оден віскочив на голову, дзьобає, другий — то, каже… А я не хотів, каже. А він каже: «Вібірай якого хоч». А я, каже, дóвлю сі, дóвлю сі, якес взєв у руки, та й не хотів — кинув. А він, каже, як лýпнув двéрми, та й я вже, каже, бояв сі, та й не брав, та й пішов без нічого. Та й так і бідно здох».[710]

— «За цего домовика кажут багато, шо є. Але чи правда, за це я не знаю. Казали — домовик. Казали, шо є погане і є добре, кажут, шо є двоякі. Ну, кажут, шо ше нечиста сила якась є. Казали в нас, шо чоловік їздив… мав штири дівчині. Ну а колись бідній дівчині віддати сі — то булá штука. Та й він мав штири дівчині, і казали, шо їздив дес у гори, в Чорну горý чи дес тамечка їздив. Штирі їх… чи три… Три хлóпи їздило. То кажут, шо два собі привезли. Один — на будову, ’би будувати сі міг, а другий — аби дівчєта повіддавати. А третий як пішов… Казали, шо давали їму — на хрест аби плюнув, чи відрік сі, чи шо, а він сказав, шо не буде. То каже, шо він ледве відти вірвав сі. Каже, шо дерли сі по нім… шо там дерло сі? Але вони нікому се таке й не розказували. Але таке казали, шо се в нас у селі бýло таке. Чи бýло таке, чи не бýло? Ну, правда, той будував сі а будував сі. Поклав хати — ай, шось недобре. Трýтив, шось перекладав… Сміяли сі, казали, шо, видко, він дес сидів там у куті, бо перекладав. То той кут трухлєє, то той кут трухлєє. Каже, видко, там недобре їму сидіти. Оцей чоловік, шо казали, шо він має, то він цілий рік шос перекладав і перекладав, все не так бýло».[711]

Набути «допоміжника» можна було й, так би мовити, «за взаємною згодою сторін»: «Ше мені росказував їден, Дриґало старий, в нас називали, шо їхав конем десь возив якісь дрива продавати. Та й їде [з]відти — сидит хлопчик на дорозі. «Діду, чи вуйку, підвезіт». Та конина якась така худенька, лізе тако… «Та видиш, шо кінь ледве йде?» — «Та підвезіт…» — «Ну сідай», — каже. Той бахурець лише — цоп! — на фірі… Той думав іще вісадити дітвака, такий маленький дітвачок. Той ше не сказав «сідай», як той лише — цоп! — та’, як кіт, вже на фірі. О, кінь вже бігом