Читати книгу - "Істина крові, Христина Вілем"

Віта проводила кінчиками пальців по стовбуру сосни, відриваючи маленькі лусочки кори і вдихаючи легкий та теплий аромат живиці. Дерева росли не густо тому сонце здавалось яскравим і теплим, повітря тремтіло п’янким ароматом хвої та трав.
За спиною хруснула гілка. Віта повернулась, зробила кілька кроків назад і завмерла. Все всередині стислось у передчутті зустрічі. Вона боялась і разом з тим знала, що їй нічого не загрожує.
З-за розлогого куща ліщини вийшов чоловік і Віта мимоволі замилувалась: густе, темне волосся ледь прикривало шию, зелені очі, здавалось, не бачили її і уважно вдивлялись у ліс за її спиною, чітко окреслені вуста із родимкою просто посередині над верхньою губою, напружено стиснуті і ледь помітний шрам у вигляді півмісяця на правій вилиці, під оком – все притягувало погляд і змушувало її серце завмирати. Він здавався вищим від неї на голову, стрункий, широкоплечий, у світлому лляному одязі, він видавався Віті чужим у цьому лісі, але таким потрібним їй.
Наче відчувши її бажання, чоловік подивився просто їй у очі, усміхнувся, простягнув руки і було у тому стільки радості, кохання та обожнювання, що Віті здалось – вона задихається від надміру почуттів. Ніхто і ніколи на неї так не дивився, ні Олег, ні навіть Ян.
Чоловік зробив крок назустріч, його закохані очі заповнили собою все навколо і Віта простягнула руки, ще мить і вона торкнеться його…
…біль, наче крізь неї проходить холодне, гостре лезо…
А крізь неї легко, із дзвінким сміхом, пройшла… вона сама, із медовими кучерями, у пишній сукні із мереживом і хтивістю у погляді та рухах…
– Арсене, кохання моє…
Вона дозволяла йому цілувати кінчики пальців, долоні, зап’ястя, плече, шию, вдоволено мружила очі. Вона обіймала його, провокувала сміхом, поглядом, дотиками і цілунками…
Віта дивилась і не могла зрушити з місця. Арсен пестив ту жінку, цілував її, а Віта відчувала кожен його дотик і цілунок, шкіру поколювало, наче від легкого струму, бажання важкими хвилями розтікалось тілом, вона задихалась…
Але та жінка... Вона пройшла крізь Віту і тепер вона знала – у тій жінці не було ні краплі кохання, лише хтивість та зневага. Арсен розчинявся у ній, а Віту розривало від болю, бо той погляд, ті почуття призначались їй, а не тій жінці.
Втекти, не бачити, забути.
Раптом Віта побачила ніж у її руках і знов не могла ні зрушити з місця, ані навіть закричати. Жінка, із тихим сміхом відсторонила Арсена і, дивлячись йому в очі, повільно всадила ніж у його серце.
– Арсееен…
Віта кричала, зриваючи голос.
Жінка зникла, Арсен лежав у траві, а вона, нарешті, може рухатись. Крок, другий, третій і Віта впала на коліна біля нього.
На світлій сорочці червоніла кров, але ножа не було. Віта розстібнула ґудзики і не побачила рани, лише чисту, гладку шкіру. Вона нерішуче торкнулась долонею того місця і відчула, як б’ється його серце.
– Живий…
Віта з надією глянула у його обличчя і завмерла, широко розплющивши очі — темне волосся втрачало колір і сивіло на очах, зникла легка засмага, шкіра стала помітно світлішою і ледь насиченішим колір губ. Віта торкнулась його обличчя, сподіваючись, що він розплющить очі і вони не зміняться, чомусь була певна, що від цього залежить все.
Повіки здригнулись, повільно відкрились і вона зустріла погляд зелених очей. Її огорнуло полегшення.
– Все буде добре…
Віта спробувала усміхнутись і усмішка завмерла на губах – його очі змінювались, ободок райдужки почервонів і червінь повільно заповнювала всю райдужку, а коли торкнулась зіниць він усміхнувся, показуючи гострі зуби і, вхопивши її за шию, притягнув до себе…